Разуміхін поклав на стіл позикового листа; Раскольников подивився на нього і, не сказавши й слова, повернувся до стіни. Разуміхіна навіть покоробило.
— Бачу, брат, — промовив він за хвилину, — що знову я пошився в дурні. Думав тебе розважити і теревенями потішити, а, здається, тільки роздратував.
— Це тебе я не пізнавав, коли був без пам’яті? — теж помовчавши трохи, спитав Раскольников, не повертаючи голови.
— Мене, і навіть до несамовитості доходили з цієї причини, особливо коли я якось Замєтова приводив.
— Замєтова?.. Письмоводителя?.. Навіщо?.. — Раскольников рвучко обернувся і втупився очима в Разуміхіна.
— Та чого ти так... Чого стривожився?.. Познайомитись із тобою побажав, сам побажав, бо багато ми з ним про тебе переговорили... Інакше від кого ж би я про тебе стільки дізнався? Славний, брат, він хлопець, пречудовий... По-своєму, звичайно. Тепер приятелі: мало не щодня зустрічаємось. Адже я в цю часть переїхав. Ти ще не знаєш? Оце тільки переїхав. У Лавізи з ним разів зо два побували. Лавізу ж пам’ятаєш, Лавізу Іванівну?
— Марив я, говорив що-небудь?
— Ще б пак! Не тямив же себе.
— Про що я марив?
— Отакої! Про що марив? Звісно, про що марять... Ну, брат, тепер, щоб часу не гаяти, до діла.
Він підвівся зі стільця і взявся за кашкет.
— Про що марив?
— От заторочив! Часом чи не за таємницю якусь боїшся? Не турбуйся: про графиню нічого не було сказано.[2-19] А от про бульдога якогось, та про сережки, та про ланцюжки якісь, та про Крестовський острів, та про двірника якогось, та про Никодима Хомича, та про Іллю Петровича, наглядачевого помічника, багато було мовлено. Та, крім того, власною вашою шкарпеткою навіть дуже цікавились, дуже! Побивалися весь час: дайте, мовляв, і край. Замєтов сам по всіх кутках твої шкарпетки розшукав і власними, вимитими в парфумах, ручками, з перснями, вам цю негідь подавав. Тоді тільки і заспокоїлись, і цілу добу в руках цю негідь продержали: вирвати не можна було. Мабуть, і досі де-небудь у тебе під ковдрою лежить. А то ще бахроми на штани просив, та так же слізно! Ми вже допитувалися: яка ще там бахрома? Та нічого розібрати не можна було... Ну, а тепер до діла! Отут тридцять п’ять карбованців, з них десять беру, а години так через дві подам за них звіт. Тим часом дам знати і Зосимову, хоч і без того йому б давно слід бути тут, бо дванадцята ж година. А ви, Настенько, частіше без мене навідуйтесь, відносно пиття або там чогось іншого, що забажають... А Пашеньці я й сам зараз, що треба, скажу. До побачення!
— Пашенькою кличе! Ач, хитрий біс! — проказала йому вслід Настя; потім відчинила двері і почала підслухувати, та не витерпіла і сама побігла вниз. Дуже вже їй цікаво було знати, про що він розмовляв там з хазяйкою, та й взагалі видно було, що Разуміхін її зовсім очарував.
Як тільки зачинилися за нею двері, хворий скинув із себе ковдру і, мов навіжений, схопився з ліжка. З пекучим, гарячковим нетерпінням чекав він, щоб вони швидше пішли, щоб зараз же без них і взятися до діла. Але до чого, до якого діла? — він тепер як навмисно й забув. «Господи! скажи ти мені тільки одне: знають вони про все чи ще не знають? А що коли вже знають і тільки прикидаються, дражнять, поки лежу, а тоді раптом увійдуть і скажуть, що все давно вже відомо і що вони тільки так... Що ж тепер робити? От і забув, як навмисно, враз забув, хоч оце тільки пам’ятав!..»
Він стояв серед кімнати і в тяжкій розгубленості оглядався навколо; підійшов до дверей, прочинив, прислухався, але це було не те. Раптом, наче пригадавши, кинувся він у куток, де в шпалерах була дірка, почав усе оглядати, встромив у дірку руку, пошукав, але й це не те. Він підійшов до груби, відчинив її і почав нишпорити в попелі: шматочки бахроми від штанів і клапті подраної кишені так і лежали, як він їх тоді кинув, отже, ніхто не дивився! Тут згадав він про шкарпетку, про яку розповідав зараз Разуміхін. Дійсно, ось вона на дивані лежить, під ковдрою, але вже так затерлася, забруднилася з того часу, що вже, звичайно, Замєтов нічого не міг розглядіти.
2-19
...