«Ага, Замєтов!.. контора!.. А чого це мене в контору кличуть? Де повістка?.. Ага!., я сплутав: це тоді викликали! Я тоді теж шкарпетку оглядав, а тепер... тепер я був хворий. А чого Замєтов заходив? Навіщо приводив його Разуміхін?.. — бурмотів він у безсиллі, сідаючи знову на диван. — Що ж це? Чи в мене й досі марення триває, чи все це насправді? Здається, насправді... А, пригадав: тікати! мерщій тікати, неодмінно, неодмінно тікати. Еге ж... а куди? А де мій одяг? Чобіт немає!
Прибрали! Сховали! Розумію! А, ось пальто — недобачили! Ось і гроші на столі, хвалити Бога! Ось і вексель... Я візьму гроші і піду, іншу квартиру найму, вони не відшукають!.. Але ж адресний стіл? Знайдуть! Разуміхін знайде. Краще зовсім утекти... далеко... в Америку, і наплювати на них! І вексель узяти... він там придасться. А ще що взяти? Вони думають, що я хворий! Вони й не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!.. Я по очах угадав, що вони все знають! Тільки б зі сходів спуститись! А коли в них там сторожа стоїть, поліцейські! Що це, чай? А, ось і пиво залишилося, півпляшки, холодне! »
Він ухопив пляшку, в якій ще лишилося пива на цілу склянку, і з насолодою випив одним духом, неначе гасячи вогонь у грудях. Та не минуло й хвилини, як пиво вдарило йому в голову, а по спині пройшов легкий і навіть приємний озноб. Він ліг і натягнув на себе ковдру. Думки його, і без того хворі і безладні, почали плутатись щодалі більше, і незабаром сон, легкий и приємний, охопив його. З насолодою відшукав він головою зручне місце на подушці, щільніше загорнувся в м’яку ватну ковдру, яка була тепер на ньому замість колишньої подраної шинелі, тихо зітхнув і заснув глибоким, міцним, цілющим сном.
Прокинувся він, почувши, що хтось увійшов до нього, розплющив очі і побачив Разуміхіна, який відчинив двері навстіж і стояв на порозі, вагаючись: заходити чи ні? Раскольников швидко підвівся на дивані і дивився на нього, неначе силкуючись щось пригадати.
— А, не спиш, ну от і я! Насте, тягни сюди клунок! — крикнув Разуміхін униз.— Зараз звіт матимеш...
— Котра година? — спитав Раскольников, тривожно озираючись.
— Та добре, брат, поспав: вечір надворі, мабуть, уже шоста. Годин шість із лишком спав...
— Господи! Що ж це я!..
— А що таке? На здоров’я! Куди поспішаєш? На побачення, чи що? Весь час тепер наш. Я вже години зо три тебе чекаю, два рази заходив, ти спав. До Зосимова двічі навідувався: нема дома, та й годі! Та нічого, прийде!.. І в своїх справах теж ходив. Я ж сьогодні переїхав, зовсім переїхав з дядьком. У мене ж тепер дядько... Ну, та хай йому, до діла!.. Давай-но сюди клунок, Настенько. От ми зараз... А як, брат, себе почуваєш?
— Я здоровий, я не хворий... Разуміхін, ти тут давно?
— Кажу ж, три години чекаю.
— Ні, а раніше?
— Що раніше?
— З якого часу сюди ходиш?
— Та я ж тобі сьогодні вже говорив: невже не пам’ятаєш?
Раскольников задумався. Як уві сні привиджувалося те, що було вранці. Сам він не міг пригадати і запитливо дивився на Разуміхіна.
— Гм! — сказав той, — забув! Мені ще вранці здавалося, що ти все ще не при своєму... А тепер, поспавши, ти поздоровшав... Далебі, далеко кращий вигляд маєш. Молодець! Ну, а тепер до діла! От зараз пригадаєш. Дивись-но сюди, чоловіче.
Він почав розв’язувати клунок, яким, видно, надзвичайно сам втішався.
— Чи повіриш, це, брат, у мене особливо на серці лежало. Бо треба ж з тебе людину зробити. Приступимо: почнемо зверху. Чи бачиш ти цього кашкетика? — запитав він, беручи з клунка досить гарненького, хоч водночас і дуже звичайного і дешевого картуза. — Ану, дай-но приміряти!
— Потім, згодом, — проказав Раскольников, капризно відмахуючись.
— Ні, ти вже, брат Родю, не опирайся, потім пізно буде, та і я цілу ніч не спатиму, бо ж без мірки, навмання купував. Якраз! — вигукнув він урочисто, примірявши, — мов на тебе шитий! Головний убір, це, брат, найперша річ у костюмі, своєрідна рекомендація. Толстяков, мій приятель, кожного разу мусить скидати свою покришку, входячи куди-небудь у людне місце, де всі інші в капелюхах і кашкетах стоять. Усі думають, що він від рабських почуттів, а він просто через те, що свого гнізда пташиного соромиться: соромливий такий. Ну, дивіться, Настенько, ось вам два головних убори: оцей пальмерстон (він узяв з кутка пом’ятого круглого капелюха Раскольникова, не знати чому називаючи цю річ пальмерстоном[2-20]) або ця ювелірська штучка? Ану, Родю, оціни, як гадаєш, скільки заплатив? Настенько, — звернувся він до неї, побачивши, що той мовчить.
2-20
...
Вот в воинственном азарте Воевода Пальмерстон Поражает Русь на карте Указательным перстом.
На хвилі мілітаристських настроїв 70-річний Пальмерстон очолив уряд і разом із союзниками Великобританії (Францією й Туреччиною) домігся перемоги у Кримській війні. 26 травня 1856 р. у Лондоні було навіть влаштовано його «тріумф» — на кшталт тріумфів римських імператорів. Відтоді улюблене британським політиком пальто стало модним у Європі, а в Росії — впізнаваною деталлю карикатур. Зі смертю 81-річного Пальмерстона (18 жовтня 1865 р.) відійшла в небуття ціла епоха. Очевидно, саме це має на увазі Разуміхін, іронічно називаючи чудернацький старомодний капелюх Раскольникова «пальмерстоном».