Злочин і кара

— Я, брат, два рази до тебе заходив... Бачиш, опритомнів! — крикнув Разуміхін.

— Бачу, бачу: ну то як же ми тепер себе почуваємо, га? — звернувся Зосимов до Раскольникова, пильно дивлячись на нього і сідаючи до нього на диван, у ногах, де зараз же і розкинувся в міру можливості.

— Та все хандрить, — говорив далі Разуміхін, — білизну ми йому зараз змінили, так мало не заплакав.

— Певна річ, білизну можна було б і потім, коли сам не хоче... Пульс славний. А голова все ще трохи болить, га?

— Я здоровий, я зовсім здоровий! — наполегливо і роздратовано проказав Раскольников, підвівшись раптом на дивані і блиснувши очима, але зараз же впав знову на подушку і повернувся до стіни. Зосимов пильно стежив за ним.

— Дуже добре... все як слід, — мляво промовив він. — Їв що-небудь?

Йому розповіли і спитали, що можна давати.

— Та все можна давати... Супу, чаю... Грибів та огірків, звичайно, не слід, та й м’яса теж не треба, і... ну, та чого тут балакати!..— Він перезирнувся з Разуміхіним. — Мікстуру геть, і все геть, а завтра я подивлюся... Воно б і сьогодні... ну, та...

— Завтра ввечері я його гуляти веду! — вирішив Разуміхін, — в Юсупов сад, а потім в «Пале де Кристаль»[2-23] зайдемо.

— Завтра б я його ще не піднімав, а втім... трошки... ну, там побачимо...

— От досада, я сьогодні якраз новосілля справляю, тут же якихось два кроки, от би й він. Хоч би на дивані полежав серед нас! А ти ж будеш? — звернувся раптом Разуміхін до Зосимова, — гляди ж не забудь, обіцяв же.

— Буду, тільки, мабуть, пізніше. Що ти там влаштував?

— Та нічого, чай, горілка, оселедець. Пиріг подадуть: свої зійдуться.

— Хто саме?

— Та все тутешні і, далебі, все майже нові, — хіба що крім старого дядька, та й той новий: вчора тільки в Петербург приїхав, у якихось там справах: по разу й бачимось у п’ять років.

— Хто такий?

— Та нидів усе життя повітовим поштмейстером... Таку-сяку пенсію одержує, шістдесят п’ять років, не варт і говорити. Я його, проте, люблю. Порфирій Петрович прийде: тутешній пристав у слідчих справах... правознавець.[2-24] Та ти ж його знаєш...

— Він теж якийсь твій родич?

— Якийсь дуже далекий, та чого ти хмуришся? Як ви полаялись там колись, то через те, може, й не прийдеш?

— А наплювати мені на нього...

— Ото й краще. Ну, а ще — студенти, вчитель, чиновник один, музикант один, офіцер, Замєтов...

— Скажи мені, будь ласка, що може бути спільного в тебе або ось у нього, — Зосимов кивнув на Раскольникова, — з якимось там Замєтовим?

— Ой ці вже мені буркотуни! Принципи!.. і весь ти на принципах, мов на пружинах; жодного руху з власної волі зробити не смієш; а як на мене, хороша людина — от і принцип, і знати я нічого не хочу. Замєтов людина чудова.

— І руки гріє.[2-25]

— Ну й руки гріє, і наплювать! То що ж, що гріє! — вигукнув раптом Разуміхін, якось неприродно роздратовуючись, — я хіба хвалив тобі те, що він руки гріє? Я казав тільки, що він в певному розумінні хороший! А коли отак прямо, з усіх ото боків розглядати — то чи багато хороших людей лишиться? Та я певен, що за мене тоді з усіма тельбухами хіба що одну печену цибулину дадуть, та й то коли з тобою на додачу!..

— Це мало, я за тебе дві дам!..

— А я за тебе тільки одну! Ну, що скажеш іще! Замєтов ще хлопчисько, я ще чуба йому намну, бо його треба привертати, а не відштовхувати. Тим, що відштовхнеш людину,— не виправиш, тим паче хлопчиська. З хлопчиськом вдвоє обережніше треба. Ой ви, тупиці прогресивні, нічогісінько ви не розумієте! Людину не поважаєте, себе кривдите... Та коли хочеш знати, то в нас, може, і справа одна спільна зав’язалася.

— Цікаво б узнати.

— Та все про того робітника, маляра тобто... Ми його обов’язково врятуємо! А втім, тепер і біди ніякої. Справа зовсім, зовсім тепер очевидна! Ми тільки пари піддамо.

— Який ще там маляр?

— Як? Хіба я не розповідав? Ні? Ага, я тобі тільки початок розповідав... про вбивство старої лихварки, чиновниці... ну, тут отой маляр тепер заплутався...

— Та про вбивство те я ще раніше за тебе чув і цією справою навіть цікавлюся... почасти... з однієї причини... і в газетах читав! Та от...

— Лизавету теж убили! — бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.

— Лизавету? — пробурмотів Раскольников ледве чутно.

— Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.

2-23

«Пале де Кристаль» («Кришталевий палац») — готель з рестораном, відкритий 1862 р. на розі Садової вулиці та Вознесенського проспекту.

2-24

...пристав у слідчих справах... правознавець. — Після судової реформи 1864 р. приставів у слідчих справах було замінено на судових слідчих, незалежних від поліції, однак на момент дії (який по суті збігається з роком написання роману — 1866-м) судових слідчих ще за звичкою називали «поліційним» словом «пристав», і вони, як-от Порфирій Петрович, ще користувалися казенними квартирами. До того ж Порфирій Петрович не простий «пристав», а «правознавець», тобто закінчив спеціальне Імператорське училище правознавства, що готувало працівників судів з дітей дворян.

2-25

І руки гріє. — Тобто бере хабарі.