Але пан Лужин скріпився і, здається, вирішив поки що не помічати всіх цих химер.
— Шкодую вельми й вельми, що застаю вас у такому стані, — роблячи над собою зусилля, знову порушив він мовчанку. — Коли б знав про вашу недугу, зайшов би раніше. Та, знаєте, зайнятість!.. Маю я до того ж дуже важливу справу в сенаті, як адвокат. Не кажу вже про ті турботи, про які й ви вгадуєте. Ваших, тобто матусю і сестру, чекаю з години на годину.
Раскольников поворушився і хотів щось сказати, на обличчі його відбилося деяке хвилювання. Петро Петрович замовк, виждав, але оскільки той нічого не сказав, повів далі:
—...З години на годину. Підшукав їм на перший час квартиру...
— Де? — слабо вимовив Раскольников.
— Зовсім недалеко звідси, будинок Бакалєєва...
— Це на Вознесенському, — перебив Разуміхін, — там два поверхи під номерами, купець Юшин держить; бував.
— Еге ж, номери...
— Погань страшенна: бруд, сморід та й підозріле місце; історії траплялися; та й чортзна-хто тільки там не живе!.. Я й сам заходив через скандальний випадок. А втім, дешево.
— Я, звичайно, не міг зібрати стільки відомостей, бо й сам людина нова, — ображено сказав Петро Петрович, — але ж дві вельми й вельми чистенькі кімнатки, а оскільки це на дуже короткий строк... Я підшукав уже справжню, тобто майбутню нашу квартиру, — звернувся він до Раскольникова, — і тепер її опоряджають, а поки що і сам тіснюся в номерах, за два кроки звідси, у пані Ліппевехзель, у квартирі одного мого молодого друга, Андрія Семеновича Лебезятникова; він ото ж мені й будинок Бакалєєва порадив...
— Лебезятникова? — повільно перепитав Раскольников, ніби щось пригадуючи.
— Атож, Андрій Семенович Лебезятников, служить у міністерстві. Може, знаєте?
— Та... ні... — відповів Раскольников.
— Даруйте, мені так здалося з вашого запитання. Я був колись опікуном його... дуже мила людина, молодий ще... і стежить за ідеями... Я ж залюбки зустрічаюся з молоддю, по ній бачиш, що в нас є нового. — Петро Петрович з надією озирнув усіх присутніх.
— Це ж у якому відношенні? — спитав Разуміхін.
— У найсерйознішому, так би мовити, в самій суті справи, — підхопив Петро Петрович, немовби зрадівши запитанню. — Я, бачите, вже десять років не навідувався в Петербург. Всі ці наші новини, реформи, ідеї — все це і нас торкнулося в провінції, але щоб бачити ясніше, і до того ж бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну от, а моя думка така, що найбільше помітиш і дізнаєшся, спостерігаючи молоде покоління наше. І мушу признатись: порадувався...
— Чому саме?
— Запитання ваше обширне. Можу помилитись, але, здається мені, знаходжу ясніший погляд, більше, так би мовити, критики, більше діловитості...
— Це правда,— процідив Зосимов.
— Брешеш ти, діловитості немає, — вчепився Разуміхін. — Діловитість здобувається важко, і з неба дурно не падає. А ми замалим не двісті років як від усякого діла відучені...[2-28] щодо ідей, то, може, й бродять, — звернувся він до Петра Петровича, — і бажання добра є, хоч і дитиняче, і чесність навіть знайдеться, незважаючи на те, що тут сила-силенна насунуло шахраїв, а діловитості все-таки немає! Діловитість у чоботях ходить.
— Не погоджуюсь із вами, — із видимою насолодою заперечив Петро Петрович,— звичайно, є захоплення, неправильності, але не слід бути й надто суворим: захоплення свідчать про палке прагнення до дії і ще про те, що обставини несприятливі у нас. Якщо ж зроблено мало, то й часу ж було небагато. Про засоби я вже й не кажу. На мій же особистий погляд, коли хочете, навіть дещо й зроблено: поширено нові, корисні думки, поширено деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романтичних, література набирає більш зрілого відтінку, викорінено й осміяно багато шкідливих упереджень... Одним словом, ми безповоротно одрізали себе від минулого, а це, як на мене, вже дія...
2-28