— Розбалакався! Рекомендується, — промовив зненацька Раскольников.
— Що? — спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.
— Це все слушно, — поспішив докинути Зосимов.
— Правда ж? — повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова. — Згодьтеся самі, — продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: «юначе», — досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім’я науки й економічної правди.
— Загальних!
— Ні, не загальних! Коли мені, наприклад, досі казали: «возлюби» і я возлюбляв, то що з того виходило? — провадив своє Петро Петрович, можливо з надмірною поспішністю, — виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: «Хто два зайці гонить, жодного не догонить». А наука каже: возлюби передусім самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід, і каптан твій лишиться цілий.[2-29] Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і єдино за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб догадатись...
— Пробачте, я теж не дуже великорозумний, — різко перебив Разуміхін, — а тому облишмо. Я ж і заговорив навмисно, бо мені вся ця балаканина — самопотішання, всі ці безупинні, безперервні загальники і все те саме й те саме так за три роки обридли, що, їй-богу, червонію, не тільки коли я сам, а навіть коли при мені інші про це говорять. Ви, звичайно, поспішали відрекомендуватись у своїх знаннях, це можна пробачити, і я не осуджую. Я ж хотів тільки дізнатись тепер, хто ви такий, бо, бачите, до спільної справи останнім часом примазалося стільки різних спритників і так перекрутили вони на свою руч все, чого тільки торкнулися, що остаточно все діло спаскудили. Ну, а тепер досить про це!
— Шановний добродію! — обурено і водночас з надзвичайною гідністю почав п. Лужин,— чи не хочете ви, так безцеремонно висловлюючись, сказати, що і я...
— О, даруйте, даруйте... Чи ж міг я!.. Ну, й досить! — відрізав Разуміхін і круто повернувся до Зосимова, щоб продовжити перервану розмову з ним.
Петро Петрович показав себе досить розумним, щоб одразу ж цьому поясненню повірити. А втім, він вирішив хвилини через дві піти.
— Сподіваюсь, що почате тепер знайомство наше, — звернувся він до Раскольникова, — після вашого одужання і зважаючи на відомі вам обставини, зміцніє ще більше... А надто ж бажаю вам здоров’я...
Раскольников навіть голови не повернув. Петро Петрович почав підводитись зі стільця.
— Убив напевно той, хто давав речі в заставу, — переконливо говорив Зосимов.
— Безумовно! — погодився Разуміхін. — Порфирій своїх думок не виказує, а заставників усе-таки допитує...
— Заставників допитує? — голосно спитав Раскольников.
— Еге ж, а що?
— Нічого.
— Звідки він їх бере? — спитав Зосимов.
— Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши...
— Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!
— Ото ж то і є, що ні! — перебив Разуміхін. — Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу — неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, не передбачав! А як діло провадить? — бере речі вартістю в десять-двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб’ячій скриньці, в дранті, — а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!
— Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці, — втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.
2-29