— Еге. Ви чули?
— Аякже, по сусідству...
— Подробиці знаєте?
— Не можу цього стверджувати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, сказати б, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність у нижчому класі за останні років п’ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки та пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував;[2-30] там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять;[2-31] там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю, — і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії;[2-32] там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової й загадкової...[2-33] І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю з певного погляду розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?
— Змін економічних багато... — озвався Зосимов.
— Чим пояснити? — вчепився Разуміхін. — А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.
— Тобто як же це?
— А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв: «Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти». Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і показав, чим він дихає...
— Але ж, одначе, моральність? І, сказати б, правила...
— Та ви власне чого хвилюєтесь? — несподівано втрутився Раскольников. — За вашою ж теорією вийшло!
— Як це так за моєю теорією?
— А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати...
— Та що це ви! — скрикнув Лужин.
— Ні, це не так! — озвався Зосимов,
Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.
— На все є міра, — гордовито вів далі Лужин, — економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити...
— А чи правда, що ви,— перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, у якому бриніла зловтіха з образливості своїх слів, — чи правда, що ви сказали вашій нареченій... в той самий час, коли від неї згоду дістали, що найбільш раді тому... що вона бідна... бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем... і докоряти тим, що ви її облагодіяли?
— Шановний добродію! — злісно і роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись, — шановний добродію... так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я... підозріваю, хто... одним словом... ця стріла... одним словом, ваша матуся... Вона і без того здалася мені, за всіх своїх чудових якостей, схильною до захопленості й романтизму в думках... Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити справу... І нарешті... нарешті...
— А знаєте що? — скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись у нього блискаючим пронизливим поглядом, — знаєте що?
— А що? — Лужин спинився і чекав з ображеним і визивним поглядом.
Якусь мить тривала мовчанка.
— А те, що коли ви ще раз... насмілитесь вимовити хоч слово... про мою матір... то я вас зі сходів сторчака спущу!..
— Що з тобою! — вигукнув Разуміхін.
— А, так он воно що! — Лужин зблід і закусив губу. — Слухайте, добродію, мене, — почав він, роблячи паузи між словами і стримуючи себе щосили, але все-таки задихаючись, — я ще з першого кроку, одразу розгадав вашу неприязнь, але навмисно залишався тут, щоб переконатись ще більше. Багато чого я б міг простити хворому і родичеві, але тепер... вам... ніколи...
— Я не хворий! — скрикнув Раскольников.
— Тим більше...
— Забирайтесь під три чорти!
Але Лужин уже виходив сам, не договоривши, пробираючись знову між столом і стільцем; Разуміхін цього разу встав, щоб пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, який давно вже кивав йому, щоб він дав спокій хворому, Лужин вийшов, піднявши з обережності на рівень із плечем свого капелюха, коли, нагнувшись, проходив у двері. І навіть згин спини його неначе промовив при цьому, що він несе звідси з собою страшенну образу.
2-30
...
2-31
...
2-32
...
2-33
...