Злочин і кара

Вона посміхнулася, комплімент їй дуже сподобався.

— Ви й самі дуже гарненькі, — сказала вона.

— Які худі! — зауважила басом інша, — з лікарні, чи що, виписались?

— Здається, й генеральські дочки, а носи у всіх кирпаті! — перебив, підійшовши раптом, якийсь чоловік, в арм’яку[2-38] нарозхрист, що був під чаркою і хитро осміхався. — Ач, веселощі які!

— Заходь, коли прийшов!

— І зайду! Насолода!

І він ринувся униз.

Раскольников рушив далі.

— Слухайте, пане! — гукнула вслід дівиця.

— Що?

Вона засоромилась.

— Я, любий пане, завжди з вами рада буду час провести, а тепер от якось розгубилася. Подаруйте мені, приємний кавалер, шість копійок на випивку!

Раскольников витяг скільки витяглося: три п’ятаки.

— Ой, який же добрий панич!

— Як тебе звуть?

— А Дукліду спитаєте.

— Ні, це вже казна-що, — зненацька зауважила одна з гурту, киваючи головою на Дукліду. — Це вже я й не знаю, як оце так просити! Я б, здається, із сорому крізь землю пішла...

Раскольников з цікавістю подивився на неї. Це була ряба дівка, років тридцяти, вся в синцях, з припухлою верхньою губою. Говорила й осуджувала вона спокійно і серйозно.

«Де це, — подумав Раскольников, ідучи далі, — де це я читав, як один якийсь засуджений до страти, за годину до смерті, говорить чи думає, що коли б довелося йому жити де-небудь на височині, на скелі,[2-39] і на такій вузенькій площині, де б тільки дві ноги можна було поставити, а навколо були б безодні, океан, довічний морок, довічна самотність і довічна буря, — і треба було б лишатись так, стоячи на аршині[2-40] простору, все життя, тисячу років, вічність, — то краще так жити, ніж зараз вмирати! Тільки б жити, жити і жити! Хоч як би жити, — тільки жити!.. Яка правда! Господи, яка правда! Падлюка людина! І падлюка той, хто її за це падлюкою називає», — додав він перегодя.

Він вийшов на іншу вулицю. «Чи ба! «Кришталевий палац»! Це ж Разуміхін говорив про «Кришталевий палац». Але ж що я хотів? Ага, прочитати!.. Зосимов говорив, що в газетах читав...»

— Газети є? — спитав він, заходячи в досить просторий і навіть охайний трактир на кілька кімнат, правда, майже порожніх. Два-три відвідувачі пили чай, та в одній дальній кімнаті сиділа група, чоловік з чотири, і пили шампанське. Раскольникову здалося, що між ними Замєтов. А втім, здалека не можна було добре роздивитися.

«Ет, нехай! » — подумав він.

— Горілки накажете? — спитав половий.

— Чаю подай. Та принеси ти мені газет, старих, так днів за п’ять підряд, а тобі дяка від мене буде.

— Слухаю. Ось сьогоднішні. І горілки накажете?

Старі газети і чай з’явилися. Раскольников сів і почав відшукувати: «Ізлер[2-41]—Ізлер — Ацтеки — Ацтеки — Ізлер — Бартола — Массімо[2-42] — Ацтеки — Ізлер... тьху, чорт! а ось замітки: провалилася зі сходів — міщанин згорів від горілки — пожежа на Пісках — пожежа на Петербурзькій — ще пожежа на Петербурзькій — ще пожежа на Петербурзькій — Ізлер — Ізлер — Ізлер — Ізлер — Массімо... Ага, ось...»

Він побачив, нарешті, те, чого дошукувався, і став читати; рядки стрибали в його очах, проте він дочитав усю «пригоду» і жадібно почав відшукувати в наступних номерах пізніші додатки. Руки його дрижали, перегортаючи аркуші, від гарячкового нетерпіння. Зненацька хтось сів поруч нього, коло його стола. Він підвів голову — Замєтов, той самий Замєтов, і в тому ж вигляді; з перснями, з ланцюжками, з проділом у чорному кучерявому і напомадженому волоссі, в чепурному жилеті і в трохи потертому сюртуку[2-43] і несвіжій сорочці. Він був веселий, принаймні дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве обличчя його трохи розшарілося од випитого шампанського.

— Як! Ви тут? — почав він здивовано і таким тоном, наче вони вже хтозна-відколи знайомі, — а мені вчора говорив Разуміхін, що ви все ще не при пам’яті. От диво! А я ж був у вас...

Раскольников знав, що він підійде. Він відклав газети і повернувся до Замєтова. На його губах була посмішка, і якесь нове дратівливе нетерпіння прозирало в цій посмішці.

— Це я знаю, що ви були, — відповів він, — чув. Шкарпетку розшукували... А знаєте, Разуміхін захоплений вами, каже, що ви з ним до Лавізи Іванівни ходили, тієї самої, якій ви допомогти тоді хотіли, поручикові Пороху моргали, а він усе не розумів, пригадуєте? А чом би, здається, не зрозуміти, справа ясна... га?

— Ох і буян же він!

— Хто, Порох?

— Ні, приятель ваш, Разуміхін...

2-38

Арм’як — довгополий каптан з грубого домотканого сукна.

2-39

...де це я читав, як один якийсь засуджений до страти, за годину до смерті, говорить чи думає, що коли б довелося йому жити де-небудь на височині... на скелі — Йдеться про роман Віктора Гюґо «Собор Паризької богоматері» (кн. XI, розд. 2), переклад якого було надруковано в журналі братів Достоєвських. «По временам он взглядывал на род узкой площадки, случайно устроившейся из скульптурных украшений футах в десяти ниже его, и молил Бога, чтобы он допустил его провести весь остаток жизни на этом крошечном пространстве, если бы даже довелось ему жить еще двести лет» (Время. 1862. № 12. С. 230).

2-40

Аршин (тюрк.) — застаріла міра довжини (71,12 см).

2-41

Ізлер — власник заміського парку «Мінеральні води».

2-42

Ацтеки... — Бартола — Массімо — 1865 р. всі петербурзькі газети повідомляли про те, що на Малій Морській вул., № 16 можна побачити знаменитих ліліпутів, нібито нащадків ацтеків — давнього індіанського племені в Мексиці, — юнака Массімо і дівчину Бартоло. 29 червня 1865 р. їм було навіть надано аудієнцію в царському палаці в Петергофі.

2-43

Сюртук (фр. surtout — поверх усього) — чоловічий верхній одяг, що поступово протягом XIX ст. витісняв фрак з різних сфер суспільного життя (зрештою залишивши йому лише офіційну) та став прообразом сучасного піджака.