— А добре вам жити, пане Замєтов; у найприємніші місця вхід безмитний! Хто це вас зараз шампанським накачував?
— А це ми... випили... Вже й накачував!
— Гонорарій! З усього зиск маєте! — Раскольников засміявся.— Нічого, хлопчику з черевцем, нічого! — додав він, ляснувши Замєтова по плечу, — я ж не від злоби, а «по щирій дружбі, жартуючи», кажу, як той робітник ваш говорив, коли Митьку дубасив, у справі тієї старої.
— А ви звідки знаєте?
— Та я, може, більше від вас знаю.
— Якийсь ви дивний... Мабуть, ще дуже хворі. Даремно вийшли...
— А я вам дивним здаюся?
— Атож. Що це ви, газети читаєте?
— Газети.
— Багато про пожежі пишуть.
— Ні, я не про пожежі.— Тут він кинув загадковий погляд на Замєтова; глузлива посмішка знову скривила його губи. — Ні, я не про пожежі, — говорив він далі, підморгуючи Замєтову. — А признайтеся, любий юначе, що вам страшенно хочеться знати, про що я читав?
— Зовсім не хочеться, я так спитав. Хіба не можна спитати? Що це ви все...
— Слухайте, ви людина освічена, літературна, га?
— Я з шостого класу гімназії, — відповів Замєтов не без гідності.
— З шостого! Ах ти, мій горобчику! З проділом, у перснях — багата людина! Та який же любий хлопчик! — Тут Раскольников зайшовся нервовим сміхом, просто в обличчя Замєтову. Той відхилився і не те щоб образивсь, а дуже вже здивувався.
— Ой, який дивний! — повторив Замєтов дуже серйозно. — Мені здається, що ви все ще марите.
— Марю? Брешеш, горобчику!.. То я дивний? Ну, а цікавий я для вас, га? Цікавий?
— Цікаві.
— То сказати, про що я читав, що розшукував? Он скільки номерів звелів притягти! Підозріло, га?
— Ну, скажіть.
— А вуха ж наставили?
— А чого мені їх наставляти?
— Потім скажу нащо, а тепер, мій любий, заявляю вам... ні, краще: «зізнаюся»... Ні, і це не те: «показання даю, а ви допитуєте » — отак! Еге ж, даю показання, що читав, цікавився... відшукував... розшукував... — Раскольников примружив очі і виждав, —розшукував — і для того й зайшов сюди — про вбивство старої чиновниці, — промовив він, нарешті, майже пошепки, майже впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Замєтова. Замєтов дивився йому просто в очі, не ворушачись і не віддаляючи свого обличчя від його обличчя. Найдивнішим здалося потім Замєтову, що аж цілу хвилину тривала в них мовчанка і аж цілу хвилину вони так один на одного дивилися.
— Ну що ж, коли й читали? — скрикнув він раптом здивовано і нетерпеливо. — А мені ж яке діло! Що в тому?
— Це ж та сама стара, — вів далі Раскольников усе ще пошепки і не поворухнувшись від вигуку Замєтова, — та сама, про яку, пам’ятаєте, коли почали в конторі розповідати, а я знепритомнів. Що, тепер розумієте?
— Та що саме? Що... «розумієте»? — вимовив Замєтов майже тривожно.
Нерухоме і серйозне обличчя Раскольникова раптом змінилося, і нараз він знову зайшовся своїм нервовим сміхом, наче зовсім не мав сили стриматись. І раптово пригадав він із надзвичайною виразністю, наче переживаючи все знову, ту недавню мить, коли він стояв за дверима, з сокирою, засув підстрибував, вони за дверима лаялися і добувалися, а йому нараз схотілося закричати їм, лаятись з ними, показати їм язика, дражнити їх, сміятись, реготати, реготати, реготати!
— Ви або божевільний, або... — промовив Замєтов — і замовк, наче вражений якоюсь раптовою думкою.
— Або? Що «або»? Ну, що? Ну, скажіть же!
— Нічого! — сердито відповів Замєтов, — усе дурниця!
Обидва замовкли. Раптом Раскольников вибухнув припадковим сміхом, тоді замислився, посмутнішав. Він поклав лікті на стіл і підпер голову рукою. Здавалося, він зовсім забув про Замєтова. Мовчанка тривала досить довго.
— Чого ж ви не п’єте чай? Прохолоне,— сказав Замєтов.
— Га? Що? Чай?.. А й справді... — Раскольников сьорбнув зі склянки, поклав у рот шматочок хліба і раптом, подивившись на Замєтова, наче все пригадав і мовби отямився: обличчя його в ту ж мить набрало попереднього насмішкуватого виразу. Він далі пив чай.
— Нині багато цих шахрайств розвелося, — сказав Заметов. — От недавно ще я читав у «Московских ведомостях», що в Москві цілу зграю фальшивомонетчиків викрили.[2-44] Ціле товариство було. Підробляли білети.
— О, це вже давно! Я ще місяць тому читав, — спокійно відповів Раскольников. — Так оце, на вашу думку, шахраї? — додав він, усміхаючись.
— А хіба ж не шахраї?
— Це? Це діти, бланбеки,[*] а не шахраї! Аж півсотні людей для такого діла збирається! Хіба так можна? Тут і трьох забагато, та й то, коли один в одному кожний більш ніж у самому собі упевнений. А то варт одному сп’яну проговоритись — і все загинуло. Бланбеки! Наймають ненадійних людей розмінювати білети в конторах: отаке діло та довірити першому стрічному? Ну, припустимо, вдалося і з бланбеками, припустимо, кожен собі по мільйону наміняв, ну, а далі? Ціле своє життя? Кожен один від одного залежить на ціле своє життя! Та краще вже повіситись! А вони он і розміняти не вміли: став у конторі міняти, одержав п’ять тисяч, і рука здригнулася. Чотири перелічив, а п’яту взяв без лічби, на віру, щоб тільки в кишеню та втекти якнайшвидше. Ну, і викликав підозріння. І лопнуло все через одного дурня! Та хіба так можна?
2-44
...