— А що, коли це я стару і Лизавету вбив? — проказав він раптом і — отямився.
Замєтов уражено глянув на нього і сполотнів. Лице його скривилося в усмішці.
— Та хіба це можливо? — вимовив він ледве чутно.
Раскольников злісно глянув на нього.
— Признайтесь, що ви повірили? Так? Адже так?
— Зовсім ні! Тепер більш, ніж будь-коли, не вірю! — поквапливо сказав Замєтов.
— Піймався нарешті! Вловили горобчика. Виходить, вірили ж раніше, якщо тепер «більш, ніж будь-коли не вірите»?
— Та зовсім же ні! — вигукнув Замєтов, видимо сконфужений. — Це ви для того і лякали мене, щоб до цього підвести?
— То не вірите? А про що ви без мене заговорили, коли я тоді з контори вийшов? А чого мене поручик Порох допитував, коли я опритомнів? Ей ти, — гукнув Раскольников половому, підводячись і беручи кашкета, — скільки з мене?
— Тридцять копійок усього,— відповів той, підбігаючи.
— Та ось тобі ще двадцять копійок на горілку. Ач скільки грошей! — простягнув він Замєтову свою тремтячу руку з кредитками, — червоненькі, синенькі, двадцять п’ять карбованців. Звідки? А звідки одяг новий з’явився? Адже ж знаєте, що й копійки не було! Хазяйку ж, либонь, уже розпитували... Ну, годі! Assez cause![2-45] До побачення... найприємнішого!..
Він вийшов, увесь трусячись від якогось дикого істеричного відчуття, в якому тимчасом була і нестерпна насолода, — а втім, він був похмурий, дуже стомлений. Обличчя його було скривлене, наче після якогось припадку. Втома швидко збільшувалася. Сили прибували тепер раптово, з першим же збудженням, з першим дратівним відчуттям, але одразу й залишали його, в міру того, як слабшало відчуття.
А Замєтов, лишившись на самоті, сидів ще довго на тому ж місці в роздумі. Раскольников зненацька перевернув усі його гадки відносно відомого пункту, тепер уже в нього про все це була цілком тверда думка.
«Ілля Петрович — дурень! » — вирішив він остаточно.
Скоро Раскольников відчинив двері на вулицю, як раптом, на самому ґанку, наштовхнувся на Разуміхіна. Обидва, навіть за крок ще, не бачили один одного, так що майже головами зіткнулись. Якийсь час міряли вони один одного поглядом. Разуміхін був страшенно здивований, та раптом гнів, справжній гнів, грізно заблискотів у його очах.
— Так ось ти де! — гукнув він на все горло. — 3 ліжка втік! А я його там під диваном навіть шукав. На горище ж ходили! Настю мало не бив за тебе... А він ось де! Родько! Що це значить? Кажи всю правду! Признавайся! Чуєш?
— А те значить, що ви всі обридли мені смертельно, і я хочу бути сам, один,— спокійно відповів Раскольников.
— Один? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика мов полотно біла, і задихаєшся! Дурень!.. Що ти в «Кришталевому палаці» робив? Зараз же признавайся!
— Пусти! — сказав Раскольников і хотів пройти повз нього. На цей раз уже терпець у Разуміхіна урвався: він міцно ухопив його за плече.
— Пусти? Ти смієш говорити: «пусти»? Та чи знаєш, що я зараз із тобою зроблю? Візьму на оберемок, зав’яжу вузлом та й однесу під пахвою додому, і замкну!
— Слухай, Разуміхін, — почав тихо і, з вигляду, зовсім спокійно Раскольников, — невже ти не бачиш, що я не хочу твоїх благодіянь? І яка охота благодіяти тим, хто... плює на це? Тим, нарешті, кому це справді тяжко переносити? Ну для чого ти відшукав мене на початку хвороби? Я, може, був би дуже радий умерти? Ну, невже я не досить показав тобі сьогодні, що ти мене мучиш, що ти мені... набрид! І охота ж справді мучити людей! Запевняю ж тебе, що все це серйозно заважає моєму одужанню, бо це безперервно дратує мене. Адже пішов же тоді Зосимов, щоб не дратувати мене! Відчепися ж, Бога ради, й ти! І яке право, нарешті, маєш ти затримувати мене силою? Та невже ти не бачиш, що я цілком при повному розумі оце кажу? Як, як, навчи, ублагати тебе, нарешті, щоб ти не в’язнув до мене і не благодіяв? Хай я невдячний, хай я низький, тільки відчепіться ви всі, бога ради, відчепіться! Відчепіться! Відчепіться!
Він почав спокійно, наперед тішачись зі страшної образливості своїх слів, а кінчив не тямлячи себе і задихаючись, як тоді в розмові з Лужиним.
Разуміхін постояв, подумав і пустив його руку.
— Забирайся ж під три чорти! — сказав він тихо і майже замислено. — Стій! — заревів він зненацька, коли Раскольников рушив з місця, — слухай мене. Заявляю тобі, що всі ви, до єдиного, — базіки і жалюгідні фанфарони! Заведеться у вас поганеньке стражданнячко — ви з ним, мов курка з яйцем, носитесь! Навіть і тут обкрадаєте чужих авторів. Ніяких ознак у вас самостійності! Зі спермацетної мазі[2-46] ви зроблені, а замість крові — сироватка! І нікому з вас я не вірю! Найголовніше для вас, за всіх обставин — як би на людину не бути схожим! Сті-і-ій! — гукнув він з подвоєною люттю, помітивши, що Раскольников зробив рух, щоб пройти, — слухай до кінця! Ти знаєш, у мене сьогодні збираються на новосілля, може, вже й прийшли, та я там дядька залишив, — забігав оце,— приймати гостей. Так от, коли б ти не був дурнем, пошлим дурнем, заплішеним дурнем, не перекладом з іноземного... бачиш, Родю, я визнаю, ти хлопець розумний, але ти дурень! — так от, коли б ти не був дурнем, ти б краще до мене зайшов сьогодні, вечір посидіти, ніж даремно чоботи бити. Коли вийшов, то вже нічого робити! Я б тобі крісло таке м’яке підкотив, у хазяїв є... Чайок, компанія... А ні, то й на кушетці покладу,— все-таки між нами полежиш... І Зосимов буде. Зайдеш, чи як?
2-45
2-46