— Ти не повіриш, ти й уявити собі не можеш, Поленько, — говорила вона, ходячи кімнатою, — як ми весело й розкішно жили в домі у татуся і як цей п’яниця погубив мене і всіх вас погубить! Татусь був статський полковник і вже майже губернатор;[2-49] йому лишався всього тільки один якийсь крок, так що всі до нього їздили й говорили: «Ми вас уже так і вважаємо, Іване Михайловичу, за нашого губернатора». Коли я... кахи! Коли я... кахи-кахи-кахи... о, трикляте життя! — скрикнула вона, відхаркуючи мокроту і схопившись за груди, коли я... О, коли на останньому балу... у предводителя...[2-50] мене побачила княгиня Безземельна,— яка мене потім благословляла, коли я виходила за твого татуся, Полю,— то зараз же спитала: «Чи не та це мила дівчина, яка з шаллю танцювала на випуску?»... (А дірку зашити треба; от узяла б голку та зараз би й заштопала, як я тебе вчила, а то завтра... кахи! завтра... кахи-кахи-кахи!.. гірше ро-оздере! — крикнула вона надриваючись)... Тоді ще з Петербурга тільки що приїхав камер-юнкер[2-51] князь Щегольськой... протанцював зі мною мазурку і наступного дня хотів приїхати з освідченням; але я сама подякувала вельми приємними словами і сказала, що серце моє давно належить іншому. Цей інший був твій батько, Полю; татусь страшенно сердився... А вода готова? Ну, давай сорочечку; а панчішки?.. Лідо, — звернулася вона до маленької доньки, — ти вже так, без сорочечки, цю ніч переспи; як-небудь... та панчішки теж поклади... Заразом випрати... Чого цей лахмітник не йде, п’яниця! Сорочку заносив, мов ганчірку якусь, подер геть-чисто... Все б заразом, щоб підряд дві ночі спину не гнути! Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? — скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату. — Що це? Що це несуть? Господи!
— Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.
— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольников.
— Переїхали на вулиці! П’яного! — крикнув хтось із сіней.
Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались. Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.
Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.
— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою, — він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас був, пам’ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!
— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.
Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.
Раскольников тим часом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.
— Я послав по лікаря, — повторював він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він поранений, а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!
Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни. Прала вночі сама Катерина Іванівна, власноручно, принаймні два рази на тиждень, а коли й частіше, бо дійшли до того, що змінної білизни вже майже не було зовсім, а було у кожного члена сім’ї по одній тільки штуці, а Катерина Іванівна не терпіла бруду і краще ладна була мучити себе ночами, працюючи над силу, коли всі сплять, щоб устигнути до ранку висушити на протягнутій вірьовці мокру білизну і подати чистою, ніж бачити бруд у домі. Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу Раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рушник, намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров’ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки, з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна була допомога. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.
2-49
2-50