— Чарівна? Ти сказав чарівна! — заревів Разуміхін і раптом кинувся на Зосимова і схопив його за горло.— Якщо ти коли-небудь насмілишся... Розумієш? Розумієш? — кричав він, трясучи його за комір і притиснувши до стіни, — чув?
— Та пусти, п’яний чорт! — відбивався Зосимов і потім, коли вже той його пустив, пильно подивився на нього і раптом зареготав. Разуміхін стояв перед ним, опустивши руки і замислившись, похмурий і серйозний.
— Звичайно, я віслюк, — з похмурим виглядом проказав він, — але... і ти теж.
— Е ні, брат, зовсім не теж. Я про пусте не мрію.
Вони пішли мовчки, і, тільки підходячи до квартири Раскольникова, Разуміхін, дуже занепокоєний, урвав мовчанку.
— Слухай,— сказав він Зосимову, — ти хлопець добрий, але ти, крім усіх твоїх недоліків, ще й джиґун, це я знаю, та ще й з брудних. Ти нервове, розпещене ледащо, ти не вмієш стримувати себе, ти зажирів і ні в чому собі відмовити не можеш, — а це вже я називаю брудом, бо це неодмінно доводить до бруду. Ти так себе розпестив, що, сказати правду, я найменше розумію, як ти можеш бути при всьому цьому непоганим і навіть самовідданим лікарем. На перині спить (це лікар!), а вночі встає до хворого! Років так через три ти вже не вставатимеш до хворого... Ну та хай йому, не в тому річ, а ось у чому: ти сьогодні в хазяйчиній квартирі ночуєш (насилу умовив її!), а я в кухні: от вам нагода познайомитись ближче! Не те, що ти думаєш! Тут, брат, і натяку на це немає...
— Та я зовсім і не думаю.
— Тут, брат, доброчесність, мовчазність, соромливість і цнотливість запекла, і разом з тим — зітхання, і тане, мов віск, так і тане! Врятуй ти мене від неї заради всіх чортів на світі! Преавенантненька!.. Віддячу, власним життям віддячу!
Зосимов зареготав ще дужче.
— Ач як тебе ухопило! Та нащо вона мені?
— Запевняю, клопоту небагато, тільки говори безупинно, що хочеш, тільки поруч сядь і промовляй. До того ж ти лікар, почни лікувати від чого-небудь. Присягаюсь, не пошкодуєш. У неї клавікорди[3-01] стоять; я ж, ти знаєш, бренькаю потрошку; у мене там одна пісенька є, російська справжня: «Зальюсь слезьми горючими...»[3-02] Вона справжні любить, — ну, з пісеньки й почалося; а ти ж на фортепіанах віртуоз, метр, Рубінштейн...[3-03] Запевняю, не пошкодуєш!
— Та ти що, наобіцяв їй чого, чи як? Підписку за формою дав? Женитись, може, обіцяв?..
— Нічого, нічого, зовсім нічого такого не було! Та й не така вона; до неї пробував був Чебаров...
— Ну, то кинь її!
— Та не можна так кинути!
— А чому ж не можна?
— Ну, та якось так не можна, та й годі! Тут, брат, притягальне начало є.
— То навіщо ж ти її зваблював?
— Та я зовсім не зваблював, мене самого, може, зваблено через мою дурість, а їй зовсім однаково буде, ти чи я, аби тільки поруч хтось сидів та зітхав. Тут, брат... Не вмію я це висловити, тут, — ну от ти математику знаєш добре, і тепер ще вивчаєш, я знаю... ну, почни викладати їй інтегральне обчислення, їй-богу, не жартую, серйозно кажу, їй однаково буде: вона на тебе дивитиметься і зітхатиме, і так цілісінький рік. Я їй, між іншим, дуже довго, два дні поспіль, про прусську палату панів[3-04] говорив (бо про що ж з нею говорити?), — тільки зітхала та потіла! Про кохання тільки мови не починай, — соромлива до нестями, — але ж і удавай, що відійти не можеш, — ну, і досить. Зате комфорт який; зовсім наче дома, — читай, сиди, лежи, пиши... Поцілувати навіть можна, але обережненько...
— Та нащо вона мені?
— Ет, не можу я тобі пояснити ніяк! Бачиш: ви обоє дуже одне до одного пасуєте! Я й раніше про тебе думав... Адже ж ти кінчиш цим! То хіба не однаково тобі — раніше чи пізніше? Тут, брат, таке тобі перинне начало лежить, — ех! та й не тільки перинне! Тут так і засмоктує; тут кінець світу, якір, тихе пристановище, пуп землі, тририбна підвалина світу,[3-05] есенція млинців, жирних кулеб’як, вечірнього самовара, тихих зітхань і теплих кацавейок,[3-06] натоплених лежанок, — ну, зовсім мовби ти помер, а водночас і живий, обидві вигоди разом! Ну, брат, чорт, забалакався, час спати! Слухай: я вночі іноді прокидаюсь, ну і схожу до нього подивитись. Тільки нічого, дурниця, все гаразд. Не тривожся і ти дуже, а коли хочеш, сходи теж разок. Але тільки помітиш що, марення, наприклад, жар, абощо, зараз же розбуди мене. А втім, не може бути...
II
Занепокоєний і серйозний, прокинувся Разуміхін другого дня о восьмій годині. Багато нових і непередбачених турбот з’явилося раптом у нього цього ранку. Він ніколи не думав, що коли-небудь отак прокинеться. Він пам’ятав до найменших дрібниць усе вчорашнє і розумів, що з ним сталося щось незвичайне, що він прийняв у душу якесь досі зовсім не відоме йому і не схоже на всі інші враження. Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім нездійсненна, — така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів, які залишилися йому в спадок після «триклятого вчорашнього дня».
3-01
3-02
...
3-03
3-04
...