П. Лужина».
— Що мені тепер робити, Дмитре Прокоповичу? — сказала Пульхерія Олександрівна, мало не плачучи. — Ну, як я скажу Роді, щоб не приходив? Він так наполегливо вимагав учора відмовити Петрові Петровичу, а тут і його самого не велять приймати! Та він навмисно прийде, коли дізнається, і... що тоді буде?
— Зробіть так, як вирішила Євдокія Романівна, — спокійно й одразу ж відповів Разуміхін.
— Та боже мій! Вона говорить... вона бозна-що говорить і не пояснює мені свого наміру! Вона говорить, що краще буде, тобто не те що краще, а начебто для чогось конче потрібно, щоб і Родя теж навмисно прийшов сьогодні о восьмій годині і щоб вони обов’язково зустрілися... А я ж і листа не хотіла йому показувати, думала як-небудь хитрощами зробити, з вашою допомогою, щоб він не приходив... бо він же такий дратівливий... Та й нічого я не розумію, який там п’яниця помер і яка там дочка і як він міг віддати цій дочці всі останні гроші... які...
— Які так важко вам дісталися, матусю, — додала Євдокія Романівна.
— Він був не при повному розумі вчора, — замислено промовив Разуміхін. — Коли б ви знали, що він там накоїв учора в трактирі, хоч і розумно... гм! Про якогось покійника і про якусь дівицю він справді говорив мені щось учора, коли ми йшли додому, та я нічого не зрозумів... А втім, і сам я учора...
— Найкраще, мамо, ходімо до нього самі і там, запевняю вас, одразу стане ясно, що нам робити. До того ж і пора. Господи! Одинадцята година! — скрикнула Євдокія Романівна, глянувши на свій прекрасний золотий годинник з емаллю, що висів у неї на шиї на тоненькому венеціанському ланцюжку і дуже не гармоніював з її одягом. «Женихів подарунок», — подумав Разуміхін.
— Ой, пора!.. Пора, Дунечко, пора! — тривожно заметушилася Пульхерія Олександрівна, — ще подумає, що ми від учорашнього гніваємося і тому довго не йдемо. Ой боже ж мій!
Кажучи це, вона метушливо накидала на себе мантилью і надівала капелюшок; Дунечка теж вдягалася. Рукавички на ній були не тільки зношені, але навіть і діряві, як помітив Разуміхін, а тимчасом ця очевидна бідність убрання навіть надавала обом дамам якоїсь особливої гідності, що завжди буває з тими, хто вміє носити бідний одяг. Разуміхін із благоговінням дивився на Дунечку і був гордий, що поведе її. «Та королева, — думав він про себе, — яка штопала свої панчохи в тюрмі,[3-08] вже звичайно в ту мить мала вигляд справжньої королеви і навіть більше, ніж під час найпишніших торжеств і виходів».
— Боже мій! — вигукнула Пульхерія Олександрівна, — чи ж думала я, що боятимусь зустрічі з сином, з моїм любим, любим Родею, як тепер оце боюся!.. Я боюсь, Дмитре Прокоповичу! — додала вона, несміло глянувши на нього.
— Не бійтесь, мамо, — сказала Дуня, цілуючи її, — краще вірте в нього. Я вірю...
— Ой боже мій! Я вірю теж, а цілу ніч не спала! — скрикнула сердешна жінка.
Вони вийшли на вулицю.
— Знаєш, Дунечко, тільки-но я над ранок трохи заснула, зразу ж приснилася небіжчиця Марфа Петрівна... і вся в білому... підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає, і так ото суворо, суворо, мовби осуджує... Чи на добре це? Ой боже мій, Дмитре Прокоповичу, ви ще не знаєте: Марфа Петрівна вмерла!
— Ні, не знаю; яка Марфа Петрівна?
— Раптово! і уявіть собі...
— Потім, мамо, — втрутилася Дуня, — адже вони ще не знають, хто така Марфа Петрівна.
— А, не знаєте? А я думала, вам уже все відомо. Ви мені простіть, Дмитре Прокоповичу, у мене в ці дні просто голова обертом іде. Справді, я вас вважаю мовби за провидіння наше, тому і була така переконана, що вам уже все відомо. Я вас за рідного маю... Не сердьтеся, що так кажу. Ой боже мій, що це у вас з правою рукою! Забили?
— Еге ж, забив, — пробурмотів ощасливлений Разуміхін.
— Я іноді занадто вже від серця все висловлюю, так що Дуня мене спиняє... Але, боже мій, у якій він комірчині живе! Чи прокинувся ж він одначе? І ця особа, хазяйка його, вважає це кімнатою? Слухайте, ви кажете, він не любить серце розкривати, отож я, мабуть, і набридну йому моїми слабостями?.. Чи не навчите ви мене, Дмитре Прокоповичу? Як мені з ним? Я, знаєте, зовсім як сама не своя ходжу.
— Не розпитуйте його дуже про що-небудь, коли побачите, що він кривиться; надто про здоров’я дуже не розпитуйте: не любить.
3-08