— Ой Дмитре Прокоповичу, як тяжко бути матір’ю! А от і ці сходи... Які жахливі сходи!
— Мамо, ви навіть бліді, заспокойтеся, голубонько моя, — сказала Дуня, лащачись до неї, — він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, — додала вона, блиснувши очима.
— Стривайте, я загляну спершу, чи прокинувся.
Дами потихеньку пішли за Разуміхіним, який побіг сходами вперед, і коли вже порівнялися на четвертому поверсі з хазяйчиними дверима, то помітили, що двері прочинені на маленьку щілину і що два пильних чорних ока розглядають їх обох з темряви. Коли ж погляди стрілися, то двері раптом затріснулися, грюкнувши так, що Пульхерія Олександрівна мало не скрикнула з переляку.
III
— Здоровий, здоровий! — весело вигукнув назустріч жінкам Зосимов. Він уже хвилин із десять як прийшов і сидів у тому ж кутку, що й учора, на дивані. Раскольников сидів у кутку напроти, зовсім одягнений і навіть старанно вимитий і зачесаний, чого вже давно з ним не було. В кімнаті одразу стало тісно, але Настя все-таки встигла пройти слідом за прибулими і почала слухати.
Справді, Раскольников був майже здоровий, особливо коли порівняти з учорашнім, тільки був дуже блідий, неуважливий і похмурий. Зовні він скидався начебто на поранену людину або таку, що терпіла якийсь сильний фізичний біль: брови його були нахмурені, губи стулені, очі запалені. Говорив він мало і неохоче, мовби над силу або виконуючи обов’язок, і в його рухах часом відчувалося якесь занепокоєння.
Бракувало якої-небудь пов’язки на руці або чохла з тафти[3-09] на пальці для повної подібності з людиною, у якої, наприклад, дуже боляче нариває палець, або забита рука, або ще щось подібне.
Проте і це бліде й похмуре обличчя немовби освітилося на мить сяйвом, коли ввійшли мати і сестра, але це тільки додало йому, замість попередньої тужливої неуважливості, начебто більшого страждання. Сяйво скоро померкло, а мука лишилася, і Зосимов, який спостерігав і вивчав свого пацієнта з усім молодим запалом лікаря-початківця, з подивом помітив у ньому, коли ввійшли рідні, замість радості немовби тяжку приховану рішимість терпіти годину-другу муку, якої вже не можна уникнути. Він бачив потім, як майже кожне слово початої розмови наче доторкалося до якоїсь рани його пацієнта і ятрило її; але водночас він і трохи здивувався вмінню вчорашнього мономана, який через найменше слово мало не шаленів, тепер володіти собою і приховувати свої почуття.
— Справді, я тепер сам бачу, що майже здоровий, — сказав Раскольников, привітно цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Олександрівна одразу ж засяяла, — і вже не по-вчорашньому це кажу, — додав він, звертаючись до Разуміхіна і дружньо потискаючи йому руку.
— А я так навіть подивувався на нього сьогодні, — почав Зосимов, що дуже зрадів прибулим, бо за десять хвилин він устиг втратити нитку розмови зі своїм хворим. — Днів через три-чотири, коли так піде, зовсім буде як колись, тобто як було місяць, або два... або, може, й три тому? Адже це здалека почалося та підготовлялося... га? Признайтесь тепер, що, може, й самі винні були? — додав він з обережною усмішкою, наче все ще побоюючись чим-небудь роздратувати хворого.
— Цілком можливо, — холодно відповів Раскольников.
— Я до того кажу, — вів далі підохочений Зосимов, — що ваше повне одужання залежить тепер тільки від вас самих. Тепер, коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілося б вам підказати, що треба усунути первісні, так би мовити, корінні причини вашої хвороби, тоді й одужаєте, а ні, то буде навіть гірше. Цих первісних причин я не знаю, але вам вони, мабуть, відомі. Ви людина розумна і вже, десь певно, спостерігали себе. Мені здається, початок розладу у вас збігається якоюсь мірою з виходом вашим з університету. Вам без занять лишатись не можна, а тому праця і твердо поставлена перед собою мета, мені здається, дуже б могли вам допомогти.
— Так, так, ви цілком маєте рацію... от я якнайшвидше вступлю в університет, і тоді все піде... як по маслу...
Зосимов, який почав свої розумні поради почасти і щоб справити враження на дам, був, звичайно, трохи збентежений, коли, спинившись і глянувши на свого слухача, помітив на його обличчі неприховану посмішку. Але це тривало якусь мить. Пульхерія Олександрівна одразу ж почала дякувати Зосимову, особливо за вчорашні нічні відвідини їх у готелі.
— Як, він у вас був і вночі? — спитав Раскольников, мовби стривожившись. — Виходить, і ви теж не спали після дороги?
— Ой, Родю, адже це все тільки до другої години було. Ми з Дунею і дома раніше від другої ніколи не лягали.