— Дуже навіть відомий феномен, — втрутився Зосимов, — виконання діла іноді майстерне, щонайвправніше, а управління діями, початок дій розладнані й залежать від різних хворобливих вражень. Схоже на сон.
«А це ж, може, й добре, що він мене майже за божевільного вважає», — подумав Раскольников.
— Але ж отак, мабуть, і в здорових буває, — зауважила Дунечка, занепокоєно дивлячись на Зосимова.
— Досить правильне зауваження, — відповів той, — у цьому розумінні справді всі ми, і дуже часто, майже як божевільні, з тією лише невеликою різницею, що «хворі» трохи більше від нас божевільні, бо тут треба розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, майже зовсім не буває; на десятки, а може, й на багато сотень тисяч по одній трапляється, та й то в досить недосконалих екземплярах...
Почувши слово «божевільні», що так необережно вихопилося у Зосимова, коли він заговорив на улюблену тему, всі скривилися. Раскольников сидів, начебто не звертаючи уваги, замислений і з дивною усмішкою на блідих губах. Він і далі щось обмірковував.
— Ну, то що ж отой роздавлений? Я тебе перебив! — поспішив вигукнути Разуміхін.
— Що? — немовби прокинувся той. — Ага... ну і забруднився в крові, коли допомагав переносити його додому... До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; і справді не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав... його дружині... на похорон. Удова, сухотна, безпорадна жінка... троє маленьких сиріт, голодні... в домі порожньо... і ще одна дочка є... Може, ви б і самі віддали, коли б бачили... Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, а надто коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: «Crevez, chiens, si vous n’êtes pas contents!»[*] — Він засміявся. — Адже так, Дуню?
— Ні, не так, — твердо відповіла Дуня.
— Диви! То й ти... з переконаннями!.. — пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись. — Мені слід було б догадатися... Що ж, і похвально; тобі ж краще... і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її — нещаслива будеш, а переступиш — може, ще нещасливіша... А втім, усе це бредня! — додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився. — Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити, — закінчив він різко й уривисто.
— Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! — зрадівши, сказала мати.
— Не будьте певні, — відповів він, скрививши рота в посмішці. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.
«А вони наче бояться мене», — думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. І справді, Пульхерія Олександрівна що більш мовчала, то більш і ніяковіла.
«Поки не бачив, то здавалося — так люблю їх», — майнуло в його голові.
— Знаєш, Родю, Марфа Петрівна вмерла! — раптом похопилась Пульхерія Олександрівна.
— Яка це Марфа Петрівна?
— Ой боже ж мій, та Марфа ж Петрівна, Свидригайлова! Я ж ще так багато про неї писала тобі.
— А-а-а, так, пригадую... то померла? Справді? — раптом стрепенувся він, немовби прокинувшись. — Невже померла? Від чого ж?
— Уяви собі, раптово! — заквапилася Пульхерія Олександрівна, підбадьорена його цікавістю, — і саме тоді, коли я тобі листа тоді відправила, навіть того ж самого дня! Уяви собі, цей жахливий чоловік її, здається, і був причиною її смерті. Кажуть, він її дуже побив!
— Хіба вони ото так жили? — спитав він, звертаючись до сестри.
— Ні, навіть навпаки. З нею він завжди був дуже терплячий, навіть ввічливий. У багатьох випадках навіть занадто був поблажливий до її характеру, аж сім років... Якось раптом терпець урвався.
— Отже, він зовсім не такий уже жахливий, коли сім років кріпився? Ти, Дунечко, здається, його виправдуєш?
— Ні, ні, це жахлива людина! Жахливішого я нічого й уявити не можу, — мало не здригаючись, відповіла Дуня, нахмурила брови й задумалася.
— Трапилося це в них уранці, — квапливо вела далі Пульхерія Олександрівна. — Після того вона наказала запрягти коні, щоб одразу ж по обіді їхати в місто, бо вона завжди в таких випадках у місто їздила; за обідом їла, кажуть, з великим апетитом...
— Побита?
—...А втім, у неї завжди була ця... звичка, і як тільки пообідала, щоб не загаятись із від’їздом, одразу ж пішла в купальню... Бачиш, вона якось там лікувалася купанням; у них там джерело холодне є, і вона купалася в ньому регулярно щодня, і як тільки увійшла в воду, раптом з нею удар!
— Ще б пак! — сказав Зосимов.