— Так? — пролунала похмура відповідь на його невпевнений стук.
— Можна зайти? Я хотів би поговорити з тобою. Тільки без крику. Просто прояснити ситуацію, добре?
— Як скажеш.
— Філіппе, — Метью сів на стілець біля столу й повернувся обличчям до хлопчика, який лежав на своєму зім’ятому ліжку, — я зробив щось, що завдало тобі болю. Моя проблема в тому, що я не знаю, що саме. Я зламав собі голову. Це через підвал? Ти злишся, бо доводиться прибирати в підвалі?
— Ні.
— Я накричав на тебе, чи сказав щось, що зачепило твої почуття? Якщо так, будь ласка, скажи мені. Я не розсерджуся. Я просто хочу знати, і тоді ми зможемо про це поговорити.
— Ні.
— Філіппе, я не злюся за те, що ти зробив. І ніколи не злився. Мені було боляче, і я був розгублений. Але не злився на тебе. Я люблю тебе. Ти можеш поговорити зі мною? Хай що б це було, ти можеш мені розповісти.
Метью подивився на сина й уперше майже за рік він побачив свого чутливого, вдумливого, доброго хлопчика. Філіпп дивився на батька й прагнув усе йому розповісти. І він майже зробив це. Майже. Він стояв біля прірви, пальці ніг уже виступали за край, і він дивився в небуття. Його батько пропонував йому стрибнути й повірити, що все буде добре. Він підхопить його, не дасть йому впасти. І треба віддати належне Філіппу, він думав про це. Філіппп прагнув заплющити очі, зробити крок і впасти в обійми батька.
Але врешті-решт він не зміг. Замість цього він повернувся обличчям до стіни, вдягнув навушники й замкнувся.
Метью опустив голову й подивився на свої брудні старі робочі черевики й до болю виразно побачив застряглі там бруд і шматочки листя.
Ґамаш сидів у бістро Олів’є біля каміна й чекав, коли його обслужать. Він щойно з’явився. Люди, які займали це популярне місце, щойно пішли, а їхні чайові все ще лежали на столі. У Ґамаша виникло миттєве бажання привласнити ці гроші собі. Ще одне дивацтво з «довгого будинку».
— Привіт, можна до вас приєднатися?
Ґамаш підвівся і злегка вклонився Мирні, а потім указав на диван, що стояв навпроти каміна.
— Прошу.
— Стільки бентежних подій! — зауважила Мирна. — Я чула, що в Джейн дивовижний будинок.
— Ви його не бачили?
— Ні. Я хотіла почекати до четверга.
— Четверга? А що буде в четвер?
— Клара вас не запросила?
— Боїтеся зачепити мої почуття? Офіцери відділку вбивств відомі своєю чутливістю. То що відбуватиметься в четвер?
— У четвер? Ви теж ідете? — запитав Ґабрі, стоячи над ними в маленькому фартушку й удаючи із себе Джулію Чайлд[115].
— Ще ні.
— Зрозуміло, неважливо. Я чув, що ураган Кайла приземлився у Флориді. Бачив по Метео Медіа.
— Я теж це бачила, — сказала Мирна. — Коли він має дістатися сюди?
— За кілька днів. Звісно, коли він дійде до Квебеку, то перетвориться на тропічний шторм, або як вони там його називають? Напевне, буде справжній буревій.
Він подивився у вікно, наче очікував побачити, як ураган насувається з-понад найближчої гори. Він мав стурбований вигляд. Шторми ніколи не приносили нічого доброго.
Ґамаш бавився з цінником, що звисав із журнального столика.
— Олів’є скрізь почепив цінники, — зізнався Ґабрі, — навіть у нашому приватному туалеті, красно дякую. На щастя, я маю вдосталь вишуканості та гарного смаку, щоб подолати цей недолік Олів’є. Гадаю, це називається жадібністю. Отже, можу я запропонувати вам келих вина чи, можливо, люстру?
Мирна замовила червоне вино, а Ґамаш узяв віскі.
— Клара організовує вечірку, яку заповіла Джейн, у четвер, як Джейн і планувала, — сказала Мирна, коли принесли напої, а з ними й кілька лакричних трубочок. — Після вернісажу в художній галереї Вільямсбурга. Тепер, якщо Клара запитає, скажете, що ви мене катували.
— Хочете, щоб мене знову відсторонили? Поліція катує чорношкіру жінку?
— Хіба за це не підвищують?
Ґамаш перехопив погляд Мирни й утримав його. Жоден не всміхнувся. Вони обоє знали правду. Йому стало цікаво, чи знає Мирна про його особливу роль у справі Арно та ціну, яку він заплатив. Він думав, що ні. Поліція добре вміла дізнаватися про чужі таємниці й зберігати свої власні.
— Ух! — сказала Клара, сідаючи у велике крісло з іншого боку каміна. Як приємно опинитися якнайдалі від смороду мінеральних розчинників. Я йду додому готувати обід.
115
Джулія Чайлд (1912–2004) — американська кулінарка, письменниця й телевізійна ведуча, відома тим, що ознайомила американців із французькою кухнею.