— З вами все гаразд? — перепитала жінка, простягаючи руку й торкаючись нею руки Ізабель.
Лакост упізнала в ній Ганну Парр.
— То був молодий Маленфан?
— Так. Ми перекинулися кількома словами. Зі мною все гаразд, але дякую, що приспіли.
І вона не жартувала. У Монреалі такого б не було.
— Прошу.
Вони пройшли через річку Белла-Белла до Трьох Сосен і розійшлися біля бістро, помахавши одна одній на прощання.
Діставшись веселих вогнів і тепла, Лакост насамперед попрямувала до вбиральні, щоб відмити обличчя запашним милом і прохолодною водою. Вимившись, вона замовила мартіні і зловила на собі погляд шефа. Він кивнув у бік маленького столика, що стояв окремо. На столі стояли келих із мартіні та вазочка з горішками, перед нею сидів шеф. Лакост розслабилася. Потім вона розповіла йому про свій обшук у кімнаті Бернара й простягнула йому те, що знайшла там.
— Овва! — сказав Ґамаш, розглядаючи знахідку. — Зніміть відбитки пальців. Бернар заперечує, що це його? Він не сказав, чиє це?
Лакост похитала головою.
— І ти повірила, що він не його?
— Не знаю. Думаю, мені не хочеться йому вірити, але якийсь інстинкт підказує, що він говорить правду.
Тільки з Ґамашем вона могла говорити про почуття, інтуїцію та інстинкти, не відчуваючи, що вона когось захищає. Він кивнув і запропонував їй пообідати, перш ніж повертатися до Монреаля, але Ізабель відмовилася. Вона хотіла побачити свою сім’ю, перш ніж вони ляжуть спати.
Ґамаш прокинувся від стуку у двері. Годинник біля ліжка показував 2:47. Одягнувши халат, він відчинив. На порозі стояла Іветт Ніколь у неймовірно пухнастому рожево-білому вбранні.
Вона лежала без сну, ворочаючись, і зрештою просто згорнулася калачиком і втупилась у стіну. Як до цього дійшло? Вона була в халепі. Щось пішло не так. Здається, завжди щось ішло не так. Але чому? Вона так старалася.
І ось, на початку нового дня, знайомий старий голос промовив до неї: «Це тому, що ти виявилася такою ж, як дядько Сол. Безголовий дядько Сол. Вони розраховували на тебе, уся твоя сім’я, а ти знову облажалася. Сором!».
Ніколь відчула, як тисне в грудях, і перевернулася. Визирнувши у вікно, за сільською лукою вона побачила світло. Вона схопилася з ліжка, накинула халат і побігла сходами до кімнати Ґамаша.
— Там горить світло, — мовила вона без усякого вступу.
— Де?
— Навпроти, у будинку Джейн Ніл. Увімкнули кілька хвилин тому.
— Повідомте інспекторові Бовуару. Нехай чекає мене внизу.
— Так, сер.
І вона пішла. За п’ять хвилин він зустрів розпатланого Бовуара на сходах. Уже виходячи, вони почули шум і побачили Ніколь, яка спускалася сходами.
— Залишайтеся тут, — наказав Ґамаш.
— Ні, сер. Це моє світло. — Вона могла б так само могла сказати «фіолетовий дверний свічник» — Ґамаш і Бовуар не звернули на її слова жодної уваги.
— Залишайтеся тут. Це наказ. Якщо почуєте постріли, викликайте допомогу.
Вони вдвох квапливо йшли через луку до будинку Джейн Ніл, коли Ґамаш раптом запитав:
— Ти взяв із собою пістолет?
— Ні. А ви?
— Ні. Але ти маєш знати, що в Ніколь пістолет був. Що ж, гаразд.
Вони побачили, що світло горіло у двох кімнатах — нагорі й у вітальні. Ґамаш і Бовуар робили таке сотні разів, вони знали порядок. Ґамаш завжди йшов першим, Бовуар слідував за ним по п’ятах, готовий вивести шефа з будь-якої лінії вогню.
Ґамаш безшумно увійшов до темного передпокою і піднявся двома сходинками на кухню. Він навшпиньки наблизився до дверей вітальні й прислухався. Почулися голоси.
Чоловічий і жіночий. Але хто то був і про що говорив, було не розібрати. Він подав знак Бовуару, перевів подих і штовхнув двері.
Посеред кімнати стояли приголомшені Бен і Клара. Ґамаш почувався так, ніби потрапив у комедію Ноела Коварда[116]. Бену лише бракувало аскотської краватки й келиха мартіні.
Клара, однак, більше тяжіла до цирку. Вона була вдягнена в яскраво-червоний фланелевий комбінезон, а ззаду, імовірно, був люк.
— Ми здаємося, — сказала Клара.
— Ми теж, — відповів Бовуар, здивовано дивлячись на її вбрання. Франкомовну жінку в такому одязі ніколи не побачиш. — Що ви тут робите?
Ґамаш перейшов одразу до суті. Була третя година ночі, і він щойно готувався до певних неприємностей. Він хотів повернутись у ліжко.
— Це те, про що я питала Бена. Відтоді як померла Джейн, я погано сплю, тож я встала до туалету й побачила світло. Я прийшла подивитися.
— Сама?
116
Сер Ноел Пірс Кавард (1899–1973) — англійський драматург, актор, композитор і режисер; майстер «добре зробленої п’єси» з дотепними діалогами, сповненими іронії та гумору.