— Твій дядько Сол мав шанс потрапити в поліцію, але він його профукав, — казав їй батько, хитаючи головою. — І зганьбився! А ти знаєш, що трапляється з невдахами?
— Вони занапащають своє життя. — Іветт знала правильну відповідь на це запитання. Їй розповідали цю сімейну історію відтоді, як у неї з’явилися вуха, щоб чути.
— Дядько Сол, твої дідусь і бабуся. Усі. Тепер ти, Іветт, у нас найрозумніша. Ми розраховуємо на тебе.
І вона перевершила всі очікування, пройшовши відбір до поліції Квебеку. За одне покоління її родина пройшла шлях від жертв режиму в Чехословаччині до тих, хто встановлював правила. Колись на них наставляли зброю, а тепер зброя була в їхніх руках.
Їй подобалося їхнє теперішнє становище.
Але тепер єдине, що стояло між здійсненням усіх їхніх мрій і невдачею, як у дурного дядька Сола, був її зниклий гаманець і поліцейське посвідчення. Годинник цокав. Вона сказала старшому інспектору, що буде в нього за п’ятнадцять хвилин. Це було п’ять хвилин тому. У неї залишилося десять, щоб проїхати через усе місто й купити дорогою кави.
— Допоможи мені, — благала вона, висипаючи вміст сумочки на підлогу вітальні.
— Ось воно. Її сестра Анжеліна вийшла з кухні, тримаючи гаманець і посвідчення. Ніколь ледве не впала на Анжеліну й, поцілувавши її, кинулася надівати куртку.
Арі Нікулас спостерігав за своєю улюбленою молодшою дитиною, намагаючись запам’ятати кожен сантиметр її дорогоцінного личка й намагаючись не піддатися жалюгідному страху, що гніздився в його шлунку. Що він накоїв, уклавши їй у голову цю безглузду ідею? Він не втратив ніякої родини в Чехословаччині. Вигадав це, щоб пристосуватися, щоб видаватися героїчним. Бути великою людиною в новій країні. Але його дочка повірила в це, повірила, що колись був дурний дядько Сол і безжалісно вбита сім’я. Тепер це зайшло надто далеко. Він не міг сказати їй правди.
Іветт кинулася в його обійми й поцілувала в зарослу щетиною щоку. Він затримав її на мить довше, ніж зазвичай, і вона зупинилася, дивлячись у його втомлені, напружені очі.
— Не турбуйся, тату. Я тебе не підведу.
І вона пішла.
Він тільки встиг помітити, як крихітний локон її темного волосся зачепився за вухо й повиснув там.
Іветт Ніколь подзвонила у двері за п’ятнадцять хвилин після того, як поклала слухавку. Незграбно стоячи на ґанку, вона озирнулася. Це було привабливе помешкання, на відстані легкої прогулянки від магазинів і ресторанів уздовж вулиці Бернар. Утремон був зеленим районом, населеним інтелектуальною та політичною елітою французького Квебеку. Вона бачила старшого інспектора в штаб-квартирі, як він метушився коридорами, завжди з групою в потоці людей. Він був високопосадовцем і мав репутацію наставника для тих, кому пощастило працювати з ним. Іветт вважала, що їй пощастило.
Він швидко відчинив двері, саме поправляючи на голові твідовий кашкет, і тепло усміхнувся їй. Він простягнув їй руку, і після короткого вагання вона потиснула її.
— Я старший інспектор Ґамаш.
— Для мене це честь.
Коли пасажирські дверцята машини без розпізнавальних знаків відчинилися, Ґамаш уловив аромат кави з Тім Гортонз[22] у картонних стаканчиках, який неможливо було сплутати з чимось іншим, а також інший аромат. Бріош[23]. Молода агентка впоралася зі своєю домашньою роботою. Лише під час розслідування вбивства він пив каву з фастфуду. Вона настільки асоціювалася в його уяві з командною роботою, довгими годинами, перебуванням у холодних, сирих полях, що його серце калатало щоразу, коли він відчував запах кави з автомата й мокрого картону.
— Я завантажила попередній звіт з місця події. Друкована копія в теці позаду.
Ніколь махнула рукою в бік заднього сидіння, повертаючи з бульвару Сен-Дені до автостради, яка мала провести їх через міст Шамплейн і далі за місто.
Решту шляху вони проїхали мовчки. Він тим часом читав мізерну інформацію, пив каву, їв булочки і спостерігав, як пласкі фермерські угіддя навколо Монреаля наближаються й перетворюються на пагорби з пологими схилами, а потім на гори, укриті яскравим осіннім листям.
Приблизно за двадцять хвилин після того, як вони з’їхали з автостради, що вела до східних містечок Квебеку, вони проминули невеликий подовбаний знак, який повідомляв, що село Три Сосни розташоване за два кілометри від цієї другорядної дороги. За хвилину-другу нестерпного трусіння ґрунтовою дорогою, укритою вибоїнами, вони побачили неминучий парадокс. Біля ставка стояв старий кам’яний млин, а вранішнє сонце прогрівало його польове каміння. Навколо млина клени, берези та дикі вишні шелестіли своїм тендітним листям, наче тисячами щасливих рук, що махали їм, вітаючи із прибуттям. І поліцейські машини. Змії в Едемі. Хоча Ґамаш знав, що поліція не була злом. Змія уже була тут.