Сонце лилося крізь вітражі із зображеннями хлопців у формі часів Першої світової війни й розкидало блакитні, темно-червоні та жовті плями на сосновій підлозі й дубових лавах. У каплиці пахло, як у будь-якій відомій Кларі маленькій церкві. Дарами, сосною і запиленими старими книгами. Коли хор піднявся, щоб заспівати наступний гімн, Клара звернулася до Пітера.
— Можеш піти подивитися?
Пітер узяв Клару за руку і з подивом відчув, що вона льодяна. Із хвилину він розтирав її своїми долонями.
— Я піду. Усе буде добре. Подивись на мене, — сказав він, намагаючись змусити її шалений розум припинити себе накручувати.
— Прославляй, душе моя, Царя Небесного, — співав хор.
Клара кліпнула очима:
— Усе буде добре?
— Так.
— Алілуя! Алілуя! Славте передвічного Царя!
Це було годину тому, а тепер усі пішли, зокрема й священник, який запізнювався на службу до Дня подяки у Клеґгорн-Голті. Клара почула, як відчинилися двері, побачила квадрат сонячного світла, що розростався в проході, і побачила, як з’явилася тінь, чиї обриси були їй добре знайомі, хай навіть і спотворені.
Пітер завагався, а потім повільно попрямував до її лави.
Тоді вона все зрозуміла.
Розділ третій
Клара сиділа на кухні, виснажена та приголомшена нездоланною потребою зателефонувати Джейн і розповісти їй, що сталося. Те, що сталося, було незбагненним.
У несподіваний і жорстокий спосіб світ залишився без Джейн. Без її дотику, без її затишку, без її доброти. Кларі здавалося, що хтось витягнув не тільки її серце, а й мозок прямо з її тіла. «Як таке можливо, — дивувалася Клара, дивлячись на руки, акуратно складені на колінах, — що моє серце досі б’ється? Я повинна зателефонувати Джейн».
Вийшовши з церкви, вони, з дозволу Ґамаша, пішли по золотистого ретривера Джейн, її Люсі, яка тепер згорнулася калачиком біля ніг Клари, ніби обіймаючи власну неймовірну втрату.
Пітеру хотілося, щоб вода закипіла, він заварив чаю, і тоді все це зникло б. «Можливо, — підказував йому розум і його виховання, — якщо заварити достатньо чаю і поговорити, то час повернеться назад і все погане залишиться в минулому». Але він прожив із Кларою надто довго, щоб ховатися в запереченні. Джейн була мертва. Вбита. І йому потрібно було заспокоїти Клару та якось усе виправити. Але він не знав як. Він рився в буфеті, наче військовий хірург, що відчайдушно шукає потрібний бинт. Відкинув убік чай «Йога» й трав’яну суміш «Гармонія», однак на секунду завагався над ромашкою. Та ні. «Зосередься!» — напучував він себе. Він знав, що цей опіат англійців там є. Його рука затиснула коробку саме тоді, коли свиснув чайник. Насильницька смерть вимагала «Ерл Ґрей». Визирнувши у вікно, він хлюпнув окропу в чайник і відчув біль від опіку бризками кип’ятку, що відскочили й потрапили йому на руку. Пітер побачив старшого інспектора Ґамаша, який сидів на лавці на сільській луці. Старший інспектор, здавалося, годував птахів, але в цьому було щось неправильне. Пітер знову зосередився на важливій справі — приготуванні чаю.
Арман Ґамаш сидів на лавці, споглядаючи птахів, але здебільшого — село. На його очах село Три Сосни, здавалося, пригальмувало в русі. Не було помітно життєвого запалу, метушні та активної діяльності. Голоси стихли, хода сповільнилася. Ґамаш відкинувся на спинку лави й займався тим, що вмів робити найкраще. Він спостерігав. Вдивлявся в людей, їхні обличчя, їхні дії та за можливості прислуховувався до їхніх розмов, хоча люди залишалися досить далеко від його дерев’яної лави на сільській луці, тож чув він небагато. Він стежив за тим, хто тримався стримано, а хто ні. Хто обіймався, а хто тиснув руку. Він зауважував, у кого червоні очі, а хто, як і зазвичай, має заклопотаний вигляд.
Попереду, у дальньому кінці луки, стояли три величезні сосни. Між деревами та ним був ставок, навколо якого кружляла купка дітей у светрах і, як він припускав, полювала на жаб. Сільська лука, розташована в центрі села, що було не дивно. Вулиця під назвою «Коммонс» оточувала луку будинками, за винятком ділянки позаду нього, де, здавалося, був комерційний район. Дуже коротка ділянка. Наскільки Ґамаш міг бачити, у районі розміщувалися depanneur[28], де поверх вивіски «Пепсі» було написано «Белаво». Поруч були boulangerie[29], бістро та книгарня. Від вулиці Коммонс, наче спиці колеса чи сторони світу на компасі, розходилися чотири дороги.