— Що зробила Джейн?
— Вона поїхала вчитися. Повернулася кілька років по тому з дипломом учителя й почала працювати тут у школі. Шкільний будинок номер 6.
Ґамаш помітив легку тінь біля своєї руки й підняв голову. Поряд стояв чоловік років тридцяти. Світловолосий, підтягнутий, добре вдягнений у повсякденне зручне вбрання, наче зійшов зі сторінок каталогу «Лендз Енд»[35]. Він здавався втомленим, але готовим допомогти.
— Вибачте, що змусив вас чекати. Я Олів’є Брюле.
— Арман Ґамаш, я старший інспектор відділку вбивств поліції Квебеку.
Непомітно для Ґамаша брови Рут підвелися. Вона недооцінила цього чоловіка. Він був великим босом. Вона назвала його інспектором Клюзо, і це була єдина образа, яку вона могла пригадати. Після того як Ґамаш домовився про ланч, Олів’є звернувся до Рут:
— Як справи?
Він злегка торкнувся плеча Рут. Вона здригнулася, ніби обпеклася.
— Непогано. Як Ґабрі?
— Не дуже. Ти ж знаєш Ґабрі, він не вміє приховувати своїх почуттів.
Насправді були часи, коли Олів’є питав себе, чи не народився Ґабрі з душею навиворіт.
Перш ніж Рут пішла, Ґамаш отримав уявлення про життя Джейн. А ще дізнався, хто її найближча родичка. Племінниця на ім’я Йоланда Фонтейн, агент із нерухомості, працює в передмісті Сен-Ремі. Ґамаш подивився на годинник: 12.30. До Сен-Ремі було близько п’ятнадцяти хвилин їзди. Він міг устигнути. Намацавши в кишені гаманець, він побачив Олів’є, який саме виходив, і подумав, що можна спробувати зробити дві справи одночасно.
Схопивши капелюх і пальто з вішака, Ґамаш помітив крихітну білу бирку, що звисала з одного з гачків. Ось воно що! Та сама недоречна, незвична для цього місця річ.
Одягаючи пальто, він повернувся й подивився на столи, стільці, дзеркала та інші антикварні речі в бістро. На кожному з них була бирка. Це була крамниця. Усе продавалося. Ти міг з’їсти круасан і купити тарілку, на якій його подали. На Ґамаша накотила хвиля задоволення, щойно він відгадав цей маленький ребус. За кілька хвилин він сидів у машині Олів’є, що прямувала до Сен-Ремі. Було неважко переконати Олів’є підвезти його. Олів’є дуже хотілося допомогти.
— Заходиться на дощ, — обізвався Олів’є, трясучись гравійною дорогою.
— І завтра похолодає, — додав Ґамаш.
Обидва чоловіки мовчки кивнули. За кілька кілометрів Ґамаш запитав:
— Якою була міс Ніл?
— Це просто неймовірно, що хтось міг її вбити. Вона була дивовижною людиною. Доброю і лагідною.
Несвідомо Олів’є ототожнював спосіб життя людини з тим, як вона помирала. Ґамаш завжди був вражений цим. Майже всі очікували, що хороша людина не повинна зустріти поганий кінець, що гинуть лише ті, хто на це заслуговує. Звісно, і вбивають лише тих, хто цього заслуговує. Хай це було ретельно приховано й майже непомітно, з’являлася підозра, що вбита людина якимось чином напросилася на смерть. Звідки й шок, коли жертвою ставав той, кого знали як добру й хорошу людину. Виникало відчуття, що це, безумовно, була помилка.
— Я ніколи не зустрічав людей, які були б завжди милими й порядними. Хіба в неї не було жодних вад? Вона нікого не дратувала?
Настала довга пауза, і Ґамаш подумав, що Олів’є, можливо, забув про запитання. Але він чекав. Арман Ґамаш був терплячою людиною.
— Ми з Ґабрі живемо тут лише дванадцять років, я не знав її до цього. Але мушу сказати, я ніколи не чув поганого слова про Джейн, чесно.
Вони приїхали в Сен-Ремі — місто, яке Ґамаш трохи знав, бо, коли його діти були маленькими, катався на лижах з гори, що височіла позаду.
— Перш ніж ви зайдете, хочете, я розповім вам про її племінницю Йоланду?
Ґамаш помітив нетерпіння в голосі Олів’є. Очевидно, що йому було що розповісти. Але на це задоволення доведеться почекати.
— Не зараз, на зворотному шляху.
— Чудово.
Олів’є припаркував машину й показав на офіс компанії з продажу нерухомості в невеличкому торговельному центрі. У той час як Вільямсбург, що розташувався неподалік, сором’язливо вабив своєю старовиною, Сен-Ремі був просто старим містечком. Забудоване без належного плану, без проєкту, воно було робітничим і якимось чином реальнішим за набагато гарніший Вільямсбург, районний центр. Вони домовилися зустрітися біля машини о чверть по першій. Ґамаш помітив, що, хоча на задньому сидінні залишилися речі, Олів’є машину не замкнув. Просто пішов.
35