— Це легко. Тільки скажіть Олів’є, і там буде вся провінція, і весь акторський склад «Котів»[39]. А його партнер, Ґабрі, — диригент хору.
— Гадаю, нам не знадобиться музика, — зауважив Ґамаш.
— Я згоден, але вам треба потрапити туди. У нього є ключі.
— Лучний клуб відчинений, а церква зачинена?
— Священник із Монреаля, — пояснив Пітер.
Ґамаш попрощався, і вони втрьох пішли вже знайомою сільською лукою.
Вони ступали по опалому листю й інстинктивно загрібали його ногами, здіймаючи слабкий шуркіт і наповнюючи повітря мускусним осіннім ароматом.
Готель, де пропонували ночівлю та сніданок, стояв упритул до ряду комерційних будівель, на розі Олд Стейдж Роуд — ще одного шляху з Трьох Сосен. Колись це місце слугувало зупинкою диліжансів на жвавому шляху між Вільямсбургом та Сент-Ремі. Ставши давно непотрібним, з приїздом Олів’є та Ґабрі воно вдруге відкрило своє покликання — приймати втомлених мандрівників.
Ґамаш повідомив Бовуару, що має намір отримати інформацію та забронювати номер.
— Надовго? — запитав Бовуар.
— Доки все не вирішиться, інакше в нас заберуть цю справу.
— Багет, мабуть, був з біса добрий.
— Скажу тобі, Жане Ґі, якби він поклав на нього гриби, я б купив це кляте бістро й переїхав би сюди. Тут буде набагато зручніше за деякі місця, у яких нам доводилося опинятися.
Це була правда. Їхні розслідування заводили їх далеко від дому — до Кууджуака і Гаспе, Шеффервіля і Джеймс Бея. Вони мусили залишати домівку на багато тижнів поспіль. Бовуар сподівався, що цього разу все буде інакше, бо село розташовувалося близько від Монреаля. Очевидно, ні.
— Забронюйте й мені кімнату.
— Ніколь? — гукнув він, обертаючись назад. — Теж хочете залишитися?
Іветт Ніколь відчула, що тільки-но виграла в лотерею.
— Чудова ідея. У мене немає одягу, але це не проблема, я можу позичити дещо й випрати це у ванні сьогодні ввечері…
Ґамаш підвів руку.
— Ви мене не слухали. Сьогодні ввечері ми їдемо додому, а відзавтра починаємо працювати тут.
Хай йому дідько! Щоразу, виявляючи ентузіазм, вона отримувала копняка під зад. Невже вона ніколи не навчиться?
Гарбузи з вирізьбленими обличчями, розкладені на кожній сходинці, що вела до широкої веранди пансіону, здавалося, сиділи навпочіпки. Потерті східні килими, м’які крісла, світильники з китицями та колекція олійних ламп справляли на Ґамаша враження, ніби він потрапив до будинку своїх бабусі й дідуся. На додачу до цього пахло випічкою. Аж тут через розчинені двері увійшов великий чоловік у фартуху з оборками, на якому було написано: «Ніколи не довіряй худому кухарю». Ґамаш був вражений, побачивши більш ніж просто побіжну схожість зі своєю бабусею.
Ґабрі важко зітхнув і підніс долоню до чола в жесті, який не часто можна було побачити у Глорії Свенсон.[40]
— Мафінів?
Питання було настільки несподіваним, що навіть Ґамаша заскочило зненацька.
— Перепрошую, мсьє?
— У мене є морквяні, фінікові, бананові й особливі, присвячені Джейн, під назвою «Шарль де Міль». І з цими словами Ґабрі зник і за мить з’явився з тарілкою, заставленою кружечками мафінів, чудово прикрашених фруктами та трояндами.
— Звісно, це не троянди Шарль де Міль. Вони давно зів’яли, — обличчя Ґабрі залили сльози, а тарілка небезпечно похитнулася. Їжу врятувала лише швидка реакція Бовуара, підживлена бажанням скуштувати ласощів.
— Désolé Excusez-moi[41]. Я просто дуже сумую.
Ґабрі впав на один із диванів, руки й ноги його тремтіли. Ґамаш відчув, що, попри всю театральність, цей чоловік був щирим. Він дав Ґабрі хвилину, щоб той міг прийти до тями, цілком усвідомлюючи, що, можливо, той ніколи й не був урівноваженим. Потім він попросив Ґабрі поширити інформацію про завтрашні збори громади й відкрити церкву. Ґамаш також забронював номери в готелі, де можна було розраховувати на ліжко та сніданок.
— Ліжко й пізній сніданок, — поправив Ґабрі. — Але ви можете отримати пізній сніданок і вранці, якщо хочете, адже ви допомагаєте притягнути нелюда до відповідальності.
— Є ідеї, хто міг її вбити?
— То ж був мисливець, хіба ні?
— Насправді ми не знаємо. Але якщо то не мисливець, хто спадає на думку?
Ґабрі потягнувся по мафіни. Бовуар сприйняв це як дозвіл узяти один і собі. Мафіни були ще теплі, щойно з духовки.
Ґабрі мовчки з’їв парочку, потім тихо сказав:
— Я не можу нікого пригадати, та, — він перевів темно-карі очі на Ґамаша, — чи я повинен? Я хочу сказати: хіба не це найжахливіше в убивстві? Ми не відчуваємо його наближення. Я не дуже зрозуміло висловлююсь, — він потягнувся по інший мафін і з’їв його разом із трояндою. — Люди, на яких я був найлихіший, можливо, навіть не здогадувалися про це. Чи є в цьому сенс?
39
«Коти» (англ.
40
Глорія Свенсон (1899–1983) — американська акторка, одна з яскравих зірок доби німого кіно; найбільш відома завдяки виконанню головної ролі у класичному нуарі про трагедію забутих кінозірок «Бульвар Сансет», де Свонсон грає з перебільшеними жестами та мімікою, створюючи враження, що застрягла у вічному відтворенні.