Потім, перед прибуттям інших офіцерів, які дістали завдання провести обшук, вона зробила те, про що було відомо лише їй: повернулася на вулицю і в тьмяному світлі дощового ранку пішла до місця, де померла Джейн Ніл. І вона сказала міс Ніл, що старший інспектор Ґамаш з’ясує, хто так із нею вчинив.
Агент Ізабель Лакост вірила в золоте правило моралі «як хочете, щоб люди робили вам, так і ви робіть їм» і знала, що хотіла б, щоб хтось зробив так само і для неї.
Вона повернулася до неопалюваного приміщення стрілецького клубу. Інші офіцери вже прибули, і разом вони обшукували приміщення, знімали відбитки пальців, вимірювали, фотографували, пакували. А потім Лакост, простягнувши руку до задньої стінки шухляди єдиного столу, що залишився в кімнаті, знайшла їх.
Ґамаш тримав його в долоні, наче то була граната. Наконечник стріли явно призначався для полювання. Чотири бритви, звужені до тонкого вістря. Тепер, нарешті, він міг оцінити те, що почув на зустрічі з громадою. Цей наконечник, здавалося, прагнув розрізати його долоню. Випущена з лука з усією силою, створеною тисячолітнім досвідом застосування, така стріла, поза сумнівом, пронизала б людське тіло. Дивно, що пістолети взагалі винайшли, коли вже існувала така смертоносна й безшумна зброя.
Агент Лакост витерла м’яким рушником темне волосся, з якого стікали краплі дощу. Вона стояла спиною до веселого вогню, що бадьоро палахкотів у кам’яному каміні, уперше за багато годин відчуваючи тепло, вдихаючи запах домашнього супу й хліба та спостерігаючи за тим, як смертоносна зброя переходить із рук у руки.
Клара й Мирна стояли в черзі до шведського столу, тримаючи чашки з паруючим французько-канадським гороховим супом і тарілки з теплими булочками з пекарні. А попереду Неллі накладала їжу собі на тарілку.
— Я беру і для Вейна, — пояснила Неллі без зайвої потреби. — Він онде, бідолаха.
— Я чула, як він кашляє, — сказала Мирна. — Застудився?
— Не знаю. У нього болить у грудях. Я вперше за кілька днів вийшла з дому, я так хвилювалася. Адже Вейн підстригав газон міс Ніл і виконував іншу роботу, він хотів піти на зустріч.
Обидві жінки спостерігали, як Неллі віднесла свою величезну тарілку Вейну, що сидів на стільці, згорблений і виснажений. Вона витерла йому чоло, а потім допомогла підвестися на ноги. Вони вдвох вийшли з бістро: Неллі — стурбована та сповнена відповідальності, і Вейн — покірний і задоволений, що його ведуть. Клара сподівалася, що з ним усе буде гаразд.
— Що ти думаєш про збори? — запитала Клара Мирну, поки вони разом повільно просувалася вздовж столу.
— Він мені сподобався, цей інспектор Ґамаш.
— Мені теж. Але дивно, що Джейн загинула від мисливської стріли.
— Утім, якщо подумати, це має сенс. Зараз сезон полювання, але я згодна, від думки про стару дерев’яну стрілу в мене мороз по шкірі. Дуже дивно. Індичку?
— Так, будь ласка. Брі будеш? — запитала Клара.
— Лише шматочок. Можливо, трохи більший за цей.
— Коли шматочок стає куснем?
— Якщо ти сама кусень, розмір не має значення, — пояснила Мирна.
— Я згадаю це наступного разу, коли лягатиму в ліжко з куснем Стілтона[53].
— Ти готова зрадити Пітера?
— З їжею? Я зраджую йому щодня. У мене дуже особливі стосунки з мармеладним ведмедиком, імені якого я не скажу. Гаразд, насправді його звуть Рамон. Він робить мене довершеною. Поглянь на це. — Клара вказала на квіткову композицію на буфеті.
— Я склала її сьогодні вранці, — сказала Мирна, щаслива, що Клара помітила.
Мирна усвідомлювала, що Клара помічає більшість речей і їй вистачає розуму згадувати здебільшого тільки хороше.
— Я подумала, що, можливо, ти це зробила. Там є щось?
— Подивись, — усміхнувшись, відповіла Мирна.
Клара нахилилася до композиції з однорічної монарди, геленіуму та пензлів для акрилових фарб. Усередині лежав пакунок, загорнутий у коричневий вощений папір.
53
Стілтон — англійський напівм’який сир із блакитною цвіллю, що виготовляють з коров’ячого молока.