— Склянку води? — запитала Ніколь Сюзанну Крофт.
— Ні, дякую, але дозвольте мені зробити чай.
З цими словами місіс Крофт схопилася зі стільця, і критична мить перервалася. Ґамаш спантеличено подивився на Ніколь. Якби вона вирішила саботувати справу і свою кар’єру, кращого способу годі було знайти.
— Дозвольте, я допоможу, — сказала Ніколь, зіскочивши з місця і схопивши чайник.
Коли Ніколь заговорила, Бовуар не зміг приховати спалаху люті на своєму обличчі, але тепер на ньому з’явилася звична розважлива маска.
«Дурепа, яка дурепа!» — лаявся він подумки, попри доброзичливу напівусмішку на обличчі. Він крадькома глянув на Ґамаша й із задоволенням побачив, що бос теж дивиться на Ніколь. Але Ґамаш не сердився. Бовуар побачив на обличчі шефа толерантність і обурився. Невже він ніколи не навчиться? Що, в ім’я всього святого, спонукає його допомагати таким дурням?
— Чим ви заробляєте на життя, місіс Крофт? Ви працюєте?
Тепер, коли тишу було порушено, Бовуар вирішив, що може взяти ситуацію під свій контроль. Ще ставлячи запитання, він почув у своїх словах образу. Легке припущення, що материнство — це не робота. Але йому було байдуже.
— Тричі на тиждень я роблю ксерокопії в Сен-Ремі. Це допомагає зводити кінці з кінцями.
Тепер, коли запитання пролунало, Бовуар відчув докори сумління. Йому здалося, що він виплеснув в обличчя місіс Крофт свою злість на Ніколь. Він обвів поглядом кімнату і зрозумів, що всі дрібнички в цій домівці були зроблені вручну, навіть пластикові чохли на стільцях були невміло прикріплені степлером і деінде вже не трималися. Ці люди були не вибагливі.
— У вас, здається, двоє дітей, — Бовуар поквапився відігнати від себе миттєвий сором.
— Так, — підхопив Метью.
— І як їх звуть?
— Філіпп і Діана.
— Гарні імена, — мовив він у тишу.
— І скільки їм років?
— Йому чотирнадцять, їй вісім.
— А де вони?
Запитання зависло в повітрі, наче земля перестала обертатися. Він невблаганно наближався до цього питання, і Крофти, певне, це розуміли. Бовуар не мав на меті захопити їх зненацька — не через делікатність до їхніх батьківських почуттів, а тому що хотів, аби вони відчували, як це запитання наближається до них здалеку, і мусили чекати й чекати. Доки їхні нерви не витримають. Доки вони удвох не почнуть жадати й боятися цієї миті.
— Їх тут немає, — мовила Сюзанна, пригубивши чашку.
Бовуар чекав, не відриваючи від неї погляду.
— Коли у вас святковий обід з нагоди Дня подяки?
Від швидкої зміни теми Сюзанна Крофт аж роззявила рота, наче він раптово перейшов на поросячу латину. Іякогоней обідувей[62].
— Перепрошую?
— Я помітив у себе вдома одну цікаву річ — запах індички стоїть протягом двох днів. Потім, звісно, ми з дружиною готуємо суп наступного дня, і запах супу так само відчувається в будинку. Він глибоко вдихнув, а потім повільно-повільно обвів поглядом чисті кухонні столи.
— Ми збиралися святкувати День подяки вчора, у неділю, — сказав Метью, — але через новини про міс Ніл вирішили скасувати обід.
— Узагалі? — недовірливо запитав Бовуар.
Ґамаш занепокоївся, чи не переборщив Бовуар, але Крофтам було не до критичного осмислення його слів.
— Де Діана, місіс Крофт?
— Вона в подруги. У Ніни Левек.
— А Філіпп?
— Його тут немає, я ж казала вам. Він пішов. Я не знаю, коли він повернеться.
«Гаразд, — подумав Бовуар, — жарти скінчилися».
— Місіс Крофт, за хвилину ми збираємося піти з вашим чоловіком подивитися на луки та стріли. Я хотів би, щоб тим часом ви над дечим поміркували. Нам треба поговорити з Філіппом. Ми знаємо, що він був причетний до інциденту з послідом у Трьох Соснах і що міс Ніл його впізнала.
— Не він один, — кинула вона зухвало.
— Два дні потому вона померла. Нам треба з ним поговорити.
— Він аж ніяк цього не стосується.
— Я дуже хочу вірити, що ви говорите це щиро. І, можливо, ви маєте рацію. Але чи ви вважали, що він здатен напасти на двох чоловіків у Трьох Соснах? Ви справді добре знаєте свого сина, місіс Крофт?
Він зачепив за живе, але це було очікувано. Не тому, що Бовуару було добре відомо, що відбувається в родині Крофтів, а тому, що він знав: усі батьки підлітків побоюються, що в їхній сім’ї живе чужинець.
— Якщо ми не зможемо поговорити з вашим сином до того, як підемо, ми отримаємо ордер на арешт і доправимо його до поліцейського відділку в Сен-Ремі для допиту. Тут або там, але до кінця дня ми з ним поспілкуємося.
62
Один із варіантів кодування фрази «Ніякого обіду» за принципом поросячої латини.
Поросяча латина — «таємна мова», що являє собою зашифровану англійську; шифрування відбувається завдяки переміщенню початкових приголосних і/або додаванню певного складу. Поросячу латину використовують для того, щоб приховати свої розмови, або просто для розваги.