Він побачив знайому голову. Насправді це більше скидалося на грибний капелюх із волосся.
Клара вирішила, що їй слід піти за найгіршим сценарієм, але тепер не могла визначити, котрий із них найгірший. Ведмідь, мисливець чи привид? Думки про ведмедя нагадали їй про Вінні-Пуха та Слонопотама. Вона почала наспівувати. Мелодію, яку завжди наспівувала Джейн.
— Що робити з п’яним моряком?[69] — гукнув згори Ґамаш.
Клара внизу завмерла. То був Бог? Але Бог, напевне, точно знає, що робити з п’яним моряком? Крім того, Клара не могла повірити, що першим запитанням, з яким до неї звернеться Бог, буде «Про що ти взагалі думала?», а не якесь інше.
Вона підвела голову й побачила ящик. Ящик, що розмовляв. Її коліна підкосилися. Отже, вони таки розмовляли.
— Кларо? Це Арман Ґамаш. Я у скрадку.
Навіть із цієї неабиякої висоти в сутінках він побачив, як вона розгубилася.
А потім на її обличчі з’явилася широка усмішка.
— Скрадок? Я вже й забула, що він там. Дозвольте мені піднятися?
Але вона вже піднімалася по сходах, немов безсмертна шестирічна дитина. Ґамаш був вражений і наляканий водночас. Ще одне тіло, неважливо, наскільки струнке, — і вся конструкція може завалитися!
— Ого, тут казково! — Клара застрибнула на платформу. — Який краєвид! Добре, що погода прояснилася. Я чула, що завтра має бути сонячно. А ви що тут робите?
— А ви?
— Я не могла зосередитися на роботі й раптом зрозуміла, що мушу прийти сюди. Ну, не сюди, а туди, де померла Джейн. Я почуваюся винною перед Джейн.
— Важко жити далі й не відчувати провини.
— Напевне, ваша правда. — Вона повернулася й подивилася на нього, вражена. — То що ж привело вас сюди?
— Я прийшов по це.
Він показав за край платформи, намагаючись надати своєму голосу незворушності. Білі вогники танцювали перед його очима. То була знайома прелюдія до запаморочення. Він змусив себе подивитися за край. Що швидше це закінчиться, то краще.
— По що?
Клара втупилася в ліс за тим місцем, де було вбито Джейн. Ґамаш відчував, що починає дратуватися. Звісно, вона все бачила. Чи то була галюцинація? Сонце відкидало довгі тіні й дивне світло, яке раптом затрималося на узліссі, і тоді вона побачила.
— Прохід через ліс, он там. Ви про нього?
— Це оленяча стежка, — сказав Ґамаш, потихеньку відповзаючи від краю і тягнучись назад до стовбура дерева. — Їх торують олені рік за роком. Вони як потяги у Швейцарії. Дуже передбачувані. Завжди користуються тим самим шляхом, з покоління в покоління. Ось чому тут був побудований скрадок. — Він майже забув про паніку. — Щоб сховавшись на відстані вистрілу, вичікувати на оленів, які ходять стежкою. Але стежка ця майже невидима. У нас досвідчені слідчі, вони обшукували вчора всю територію, і жоден з них її не помітив. Ніхто не зрозумів, що є вузенька стежка через ліс. І я теж. Ви б мали знати про неї.
— Я знала, що вона є, але геть забула, — сказала Клара. Пітер приводив мене сюди дуже давно. Аж до цієї засідки. Але ви маєте рацію. Тільки місцеві знають, що саме тут можна знайти оленів. Убивця Джейн застрелив її звідси?
— Ні, скрадком не користуються вже багато років. Я приведу сюди Бовуара, хай перевірить, але я впевнений. Убивця застрелив її з лісу. Він був там або тому, що чекав оленя…
— Або він був там і чекав на Джейн. Звідси неймовірний краєвид. — Клара повернулася спиною до оленячої стежки й подивилася в протилежному напрямку. — Звідси видно дім Тіммер.
Ґамаш, здивований зміною теми, теж повернувся, повільно й обережно. Звісно, там був шиферний дах старого вікторіанського будинку. Міцний і по-своєму гарний, з червоними кам’яними стінами й величезними вікнами.
— Жах. — Клара здригнулася і попрямувала до сходів. — Жахливе місце. І якщо вам цікаво, — вона повернулася, щоб спуститися вниз, і подивилася на Ґамаша, її обличчя тепер сховалося в темряві, — я зрозуміла, про що ви говорили. Хто б не вбив Джейн, він був місцевим. Але це ще не все.
— «Якщо зробив це — не зробив, Бо більший маю»[70], — процитував Ґамаш. — Джон Донн[71], — пояснив він, відчуваючи легке запаморочення від думки, що нарешті в безпеці.
Клара вже по пояс просунулася вниз через діру в підлозі.
— Я пам’ятаю, ще зі школи. Чесно кажучи, поезія Рут Зардо швидше спадає на думку:
Я триматиму все в собі;все гниле і зіпсоване; втім, насправді я добра людина, ніжна і віддана. «Геть з дороги, ти сучий сину!» Ой-ой, вибачте…
70
Рядки з поезії Джона Донна «Гімн до Бога-Отця» в перекладі Олени О’Лір:
Чи Ти пробачиш гріх, в якім я живІ ще живу, хоч сам себе картаю? Якщо зробив це — не зробив, Бо більший маю.
71
Джон Донн (1572–1631) — англійський поет, найвидатніший представник метафізичного напряму; учений, священник.