— Сьогодні вранці я попросив вас подумати про те, як ви вчитеся. Що ви надумали?
— Я не знаю.
Йому пригадалися рядки з відомого вірша Рут Зардо: «Я просто піду якнайдалі, де вам мене ніколи не віднайти, не скривдити і не змусити говорити».
— Що? — запитала Ніколь.
Це було так несправедливо. Адже вона докладала всіх зусиль. Ходила за ним по п’ятах, навіть була готова залишитися в селі заради розслідування. І вона розкрила цю кляту справу. А чи отримала вона хоч якусь заслужену винагороду? Ні. Може, Ґамаш почав утрачати глузд, а той факт, що вона розкрила справу, змусив його побачити, яким він став жалюгідним? «Так і є, — подумала вона, коли її втомлене, насторожене око помітило рятівний острів. — Він заздрить. Я не винна». Вона вхопилася за сипкий пісок і видерлася з холодного моря на землю якраз вчасно. Вона відчувала, як чиїсь руки торкалися її щиколоток, сподіваючись затягнути її на дно. Але вона дісталася до свого острова, ціла й неушкоджена.
— Ми вчимося на своїх помилках, агенте Ніколь.
«Мені байдуже».
Розділ восьмий
— О, чудово, — сказала Рут, виглядаючи з дверей передпокою Пітера й Клари. Селяни.
— Bonjour, mes amours[75], — вигукнув Ґабрі, вальсуючи до будинку, — і Рут.
— Ми викупили магазин здорової їжі.
Олів’є проліз на кухню і поклав на стіл два пироги вівчаря й кілька паперових пакетів.
— Я помилилася, — сказала Рут, — це просто пара старих лантухів.
— Сука, — сказав Ґабрі.
— Шльондра, — гаркнула Рут. — Що в них?
— Для тебе, моя мачулочко…
Ґабрі схопив пакети і, як скажений фокусник, перевернув їх догори дном. Висипалися упаковки з картопляними чипсами, банки з солоними горішками кеш’ю, цукерки ручної роботи від шоколадного дому Маріель, що в Сен-Ремі. Там були желейні боби й тістечка «Жоз Луї»[76], лакричне асорті, сир Saint André. Коробка «½ Лун Мун»[77] впала на підлогу й підскочила.
— Золото! — вигукнула Клара, стаючи на коліна й зачерпуючи чудні, казкові жовті кремові тістечка у формі півмісяця.
— Моє, все моє!
— Я думала, що ти шоколадоголік, — сказала Мирна, хапаючи ідеальні, чудові солодощі з кремовою начинкою, з любов’ю приготовані мадам Маріель.
— У шторм будь-який порт згодиться. — Клара розірвала целофан і проковтнула тістечко, дивом запхнувши до рота якнайменше половину. Решта осіла на обличчі й у волоссі. — Не їла таких уже багато років. Десятки років.
— І все ж вони дуже пасують тобі! — сказав Ґабрі, обдивляючись Клару, яка мала вигляд, ніби знаменита пекарня «POM»[78] вибухнула перед її обличчям.
— Я принесла свої пакети, — сказала Рут, указуючи на стіл. Біля столу стояв Пітер, повернувшись до гостей спиною, занадто напруженою та прямою, навіть для нього самого. Його мати нарешті могла б пишатися його поставою, що вказувала на добрий фізичний і емоційний стан.
— Хто чого хоче? — відкарбував він, ніби звертаючись до стелажів. За його спиною гості обмінялися поглядами. Ґабрі змахнув тістечко з волосся Клари й повернув голову в бік Пітера. Клара знизала плечима й одразу зрозуміла, що зрадила Пітера. Одним легким рухом вона відмежувалася від його неприйнятної поведінки, хоча сама була її причиною. Перед тим як усі зібралися, вона розповіла Пітерові про свою пригоду з Ґамашем. Пожвавлена й схвильована, вона теревенила про свій ящик, про ліс і про бентежний підйом сходами до скрадку. Але потік слів приховав від неї тишу, що ставала дедалі пронизливішою. Вона не помітила його мовчання, його віддалення, поки не стало надто пізно й він відступив на свій крижаний острів.
Вона ненавиділа це місце. Він стояв там і дивився, засуджував і випромінював сарказм.
— Ти і твій герой розкрили смерть Джейн?
— Я думала, ти будеш задоволений, — напівзбрехала вона.
Насправді вона зовсім не думала, а якби подумала, то, мабуть, могла б передбачити його реакцію. Але оскільки йому було комфортно на своєму острові вигнанців, вона відступила на свій, озброєна праведним обуренням і зігріта моральною впевненістю. Вона підкинула до цього багаття великі колоди з надписом «Я маю рацію, а ти нечутливий виродок» і почувалася захищеною та заспокоєною.
76
«Жоз Луї» (англ.
77
«½ Лун Мун» (англ. ½