— Виродок, — сказала Рут.
Ґабрі взяв її за руку, і вперше в житті Рут не висмикнула її.
По той бік столу Пітер поклав ніж і виделку й витріщився на Клару. Вона не могла добре бачити вираз його обличчя, але це не було захоплення.
— Одне можна сказати напевне: хто б не вбив Джейн, він був дуже хороший мисливець із лука, — сказала вона. — Поганий не спромігся б на той постріл.
— Тут, на жаль, багато дуже добрих мисливців із лука, — сказав Бен. — Завдяки Клубу стрільби з лука.
— Навмисне вбивство, — сказав Ґабрі.
— Навмисне вбивство, — підтвердила Клара.
— Але хто міг бажати смерті Джейн? — запитала Мирна.
— Хіба тут річ не у звичайній вигоді? — запитав Ґабрі. — Гроші, влада.
— Вигода або спроба захистити те, що боїшся втратити, — сказала Мирна.
Вона слухала цю розмову і сприймала її просто як відчайдушну спробу скорботних друзів відвернутися від втрати, перетворивши її на інтелектуальну гру. Тепер вона почала замислюватися.
— Якщо те, що ви цінуєте, перебуває під загрозою, наприклад, ваша родина, спадок, робота, ваш дім…
— Ми зрозуміли, — перебила її Рут.
— Ви можете переконати себе, що вбивство виправдане.
— Отже, якщо Метью Крофт зробив це, — сказав Бен, — то це було навмисно.
Сюзанна Крофт опустила очі на свою тарілку з обідом. Застиглі мініравіолі від шеф-кухаря Боярді утворили пастоподібні грудочки в калюжі густого холодного соусу. На краю тарілки балансував шматочок пухкого сірого нарізного хліба, покладений туди більше з надією, ніж із переконанням. Надія на те, що, можливо, цей біль у шлунку мине й вона зможе шматочок відкусити.
Але він так і лежав там, цілий.
Навпроти неї Метью виклав із чотирьох квадратиків мініравіолі рівнесеньку маленьку доріжку, що пролягала через тарілку. Обабіч доріжки утворилися ставочки із соусу. Найбільше їжі діставали діти, а Метью і Сюзанна брали собі те, що залишалося. Свідомість підказувала їй, що це був благородний материнський інстинкт. Але глибоко в душі вона знала, що порціями керував більш егоїстичний інстинкт мучеництва. Непрописана, але очікувана угода з родиною. Вони були у неї в боргу.
Філіпп сидів поруч із Метью на своєму звичному місці. Його тарілка була чистою, він швидко проковтнув усі равіолі, а соус вимочив хлібом. Сюзанна подумала, чи обміняти свою недоторкану тарілку на його, але щось зупинило її руку. Вона подивилася на Філіппа — у навушниках, підключених до плеєра, із заплющеними очима, з губами, стиснутими в презирливій посмішці, що стала неодмінною для нього за останні пів року, — і вирішила, що угоду скасовано. А ще вона відчула якесь занепокоєння — ніби насправді їй не подобався її син. Любити любила, так. Мабуть. Але щоб подобався?
Зазвичай (протягом останніх кількох місяців це фактично перетворилося на звичку), Метью і Сюзанні доводилося сваритися з Філіппом, щоб змусити його прибрати плеєр. Метью сперечався з ним англійською, а Сюзанна розмовляла із сином своєю рідною французькою. Філіпп був двомовним і однаково глухим до обох мов.
— Ми — сім’я, — зауважив якось Метью, — і NSYNC[81] на обід не запрошували.
— Кого? — обурився Філіпп. — Це Емінем.
Наче це мало якесь значення. І Філіпп подивився на Метью тим своїм поглядом, у якому не було гніву чи роздратування — лише відсторонення. З таким самим успіхом Метью міг би бути… ким? Не холодильником. Здавалося, у Філіппа були добрі стосунки з холодильником, ліжком, телевізором і комп’ютером. Ні, він дивився на батька так, ніби той був NSYNC. Щось минуле. Віджиле. Ніщо.
Зрештою, Філіпп зняв навушники в обмін на їжу. Але сьогодні все було інакше. Цього вечора і мама, і тато були щасливі, що він одягнув їх і відсторонився. Він їв жадібно, так, ніби це місиво було найкращою їжею, яку йому коли-небудь давали. Сюзанна навіть відчула образу. Щовечора вона докладала всіх зусиль, аби нагодувати їх смачною домашньою вечерею. Сьогодні ввечері все, що вона змогла зробити, — це відкрити дві бляшанки з їхнього аварійного запасу й розігріти їх. І сьогодні Філіпп проковтнув їх так, ніби це була їжа для гурманів. Вона дивилася на сина й думала, чи не зробив він це навмисне, щоб принизити її.
Метью нахилився нижче до своєї тарілки і зробив доріжку з равіолей ідеально рівною. Кожен крихітний зубчик по краю одного квадратика мав лягти в заглибинку іншого. А інакше? Інакше всесвіт вибухне полум’ям, їхня плоть здується і згорить, і він побачить, як уся його сім’я помре в нього на очах за мілісекунди до його власної жахливої смерті. Багато чого залежало від шеф-кухаря Боярді.
81