Метью підняв голову й побачив, що дружина дивиться на нього. Вона була зачарована точністю його рухів. «Застрягла на заїкуватому десятковому дробі». Йому несподівано пригадався цей рядок. Йому він завжди подобався з того моменту, як він прочитав його в міс Ніл. Рядок був із «Різдвяної ораторії» Одена. Вона нав’язала йому ту книжку. Вона була прихильницею Одена протягом усього життя. Навіть цей громіздкий, дещо дивний твір, вона, здавалося, любила. І розуміла. Щодо себе, то він ледве подужав прочитати його, та й то з поваги до міс Ніл. Але поема йому зовсім не сподобалася. За винятком одного рядка. Він не знав, що виділяло його з-поміж стонадцяти інших рядків того епічного твору. Він навіть не знав, що він означає. До цього моменту. Він теж застряг на заїкуватому десятковому дробі.
Весь його світ застряг на ньому. Підвести очі вгору означало зустрітися віч-на-віч із бідою. А він був до цього не готовий.
Він знав, що принесе завтрашній день. Він знав і бачив, як біда наближається здалеку. Невблаганно. Без надії на порятунок, він чекав, коли вона прийде. І вона була майже на порозі їхнього будинку. Він подивився на свого сина, свого маленького хлопчика, який так змінився за останні кілька місяців. Спочатку вони думали, що це через наркотики. Його злість, погані оцінки, відмова від усього, що він раніше любив, — від футболу, кіновечорів і NSYNC. Від своїх батьків. Особливо, як здавалося Метью, від нього. Чомусь злість Філіппа була спрямована саме на нього. Метью було цікаво, що відбувається за цим сповненим ейфорії обличчям. Чи міг Філіпп знати, що на нього чекає, і радіти цьому? Ледве встиг Метью поправити равіолі, як його світ вибухнув.
Щоразу, коли в оперативному штабі дзвонив телефон, уся робота зупинялася. А він дзвонив часто. З різних підрозділів телефонували офіцери. Передзвонювали власники магазинів, сусіди, чиновники.
Старий вокзал Канадської національної залізниці ідеально підійшов для їхніх потреб. Добровільна пожежна команда допомогла розчистити місце в центрі приміщення, що, напевне, слугувало залою очікування. Блискучі панелі з лакованого дерева закривали стіни на чверть висоти, а на самих стінах висіли плакати з правилами протипожежної безпеки та минулими лауреатами Літературної премії генерал-губернатора як натяк на те, хто може бути начальником пожежної охорони. Офіцери поліції зняли ці плакати, акуратно згорнули їх у рулон і замінили на блок-схеми, карти та списки підозрюваних. Тепер це було схоже на будь-яку іншу кімнату для розслідування, тільки на старому й атмосферному залізничному вокзалі. Це був простір, який, здавалося, звик до очікування. Усі ті сотні, тисячі людей сиділи в цій кімнаті та чекали на потяги, які мали кудись відвезти їх або привезти додому їхніх близьких. А тепер чоловіки й жінки знову сиділи тут і чатували. Цього разу на звіт із лабораторії поліції Монреаля. Звіт, який відправить їх додому. Звіт, який знищить Крофтів. Ґамаш підвівся, вдав, що потягується, і почав ходити. Шеф завжди крокував, заклавши руки за спину, опустивши голову й дивлячись собі під ноги, коли йому не ставало терпіння. Тепер, коли інші вдавали, що сидять на телефонах і збирають інформацію, старший інспектор Ґамаш повільно, розміреним кроком обходив їх по колу. Неквапливо, незворушно, не зупиняючись.
Того ранку Ґамаш прокинувся ще до світанку. Його маленький дорожній будильник показував 5:55. Він завжди радів, коли годинник показував однакові цифри. За пів години потому, одягнений у свій найтепліший одяг, він навшпиньки спускався сходами до вхідних дверей готелю, коли почув шум на кухні.
— Bonjour, M. l’Inspecteur, — привітався Ґабрі, виходячи з кухні в темно-фіолетовому халаті та пухнастих капцях, з термосом у руках. — Я подумав, що ви, можливо, захочете випити кави з молоком. Візьміть із собою.
Ґамаш ледь не розцілував його.
— І, — Ґабрі витягнув з-за спини маленький паперовий пакетик, — кілька круасанів.
А за це Ґамаш був ладен побратися з ним.
— Merci, infiniment, Patron[82].
За кілька хвилин Арман Ґамаш сидів на вкритій інеєм дерев’яній лавці на луці. Протягом пів години він сидів у тихій, спокійній темряві ранку і спостерігав за тим, як мінялося небо. Чорне стало королівським синім, а потім з’явився золотавий відтінок. Синоптики нарешті вгадали. День розпочинався зі сліпучого, свіжого, чистого й холодного світанку. І село прокинулося. Один за одним у вікнах з’являлися вогні. То були кілька хвилин тиші, і Ґамаш віддавав належне кожній миті, наливаючи з термоса в маленький металевий кухоль густу, насичену café au lait і дістаючи з паперового пакета хрусткий круасан, ще теплий, нещодавно з духовки.