— А як же Філіпп? — запитав Клод Ґіметт.
Сюзанна придушила бажання закричати: «А як же він?». Натомість вона зробила кілька вдихів.
Ґамаш ступив крок уперед і заговорив до неї тихо та спокійно:
— Йому лише чотирнадцять, і як би він цього не приховував, йому потрібна мати.
Вона завагалася, потім кивнула, боячись заговорити знову.
Ґамаш знав, що різних форм набуває не лише страх, а й відвага.
Ґамаш, Бовуар і Крофт сиділи в маленькій білій кімнаті для допитів у відділку поліції Сен-Ремі. На металевому столі, що розділяв їх, стояла тарілка з бутербродами з шинкою і кілька банок безалкогольних напоїв. Крофт нічого не їв. Так само як і Ґамаш. Бовуар не витримав і повільно, ніби його шлунок не видавав того ниючого звуку, що заповнював кімнату, узяв половинку розрізаного навскіс бутерброда й неквапливо відкусив.
— Розкажіть нам, що сталося минулої неділі вранці, — попросив Ґамаш.
— Я прокинувся рано, як завжди. У неділю Сюзанна відсипається. На кухонному столі я залишив дітям сніданок, а потім пішов. На полювання з луком.
— Ви ж казали, що більше не полюєте, — зауважив Бовуар.
— Я збрехав.
— Навіщо йти до лісу за школою?
— Не знаю. Напевне, тому що там завжди полював мій батько.
— Ваш батько курив сигарети без фільтра й тримав ваш дім за молочну ферму. А ви — ні, — сказав Ґамаш. — Ви довели, що не є рабом батькових звичок. Має бути інша причина.
— Та ні, немає. Це був День подяки, і я сумував за ним. Я взяв його старий лук і його старі стріли й пішов на його старі мисливські угіддя. Щоб відчути себе ближче до нього. Point finale[88].
— І що сталося?
— Я почув звук, доносився він з поміж дерев, було схоже на оленя. Щось рухалося повільно й обережно. Ніби навшпиньки. Так ходять олені. Тож я натягнув лук і, щойно з’явилися обриси, я вистрілив. З оленями треба бути швидким, бо найменший шурхіт може їх злякати.
— Але то був не олень.
— Ні. То була міс Ніл.
— Як вона лежала?
Крофт устав, витягнув руки й ноги, широко розплющив очі.
— Що ви зробили?
— Я підбіг до неї, але побачив, що вона мертва. Тож я запанікував. Я знайшов стрілу, підняв її і побіг до вантажівки. Я кинув усе до кузова й поїхав додому.
— Що сталося потім?
З досвіду Бовуара допит полягав у тому, щоб лише запитувати: «Що сталося потім?» — й уважно вислуховувати відповідь. Головним було слухати.
— Я не знаю.
— Що ви маєте на увазі?
— Я нічого не пам’ятаю після того, як сів у вантажівку й поїхав додому. Але хіба цього не досить? Я вбив міс Ніл. Це все, що вам потрібно знати.
— Чому ви не прийшли до поліції?
— Ну, я не думав, що ви дізнаєтеся. Тобто в лісі повно мисливців, мені не вірилося, що ви прийдете до мене. А коли ви з’явилися, я не хотів знищувати старий батьків лук. Він багато для мене значить. Наче батько все ще в будинку. Коли я зрозумів, що його треба позбутися, було вже запізно.
— Ви б’єте свого сина?
Крофт здригнувся, наче обурений, але нічого не сказав.
— Я сидів у вас на кухні сьогодні вранці й сказав вам, що, на нашу думку, міс Ніл убив Філіпп. — Ґамаш нахилився вперед так, що його голова нависла над бутербродами, але він дивився лише на Крофта.
— Чому ви не зізналися тоді?
— Я був надто приголомшений.
— Ну ж бо, містере Крофт. Ви чекали на нас. Ви знали, що покажуть аналізи. І все ж тепер ви кажете, що збиралися дати заарештувати свого сина за злочин, який скоїли самі? Я не думаю, що ви на таке здатні.
— Ви навіть не уявляєте, на що я здатен.
— Мабуть, це правда. Я маю на увазі, якщо можна бити свого сина, то можна зробити все, що завгодно.
Ніздрі Крофта роздулися, а губи стиснулися. Ґамаш підозрював, що, якби Крофт насправді був жорстоким, він зараз замахнувся б на нього.
Вони залишили Крофта сидіти в кімнаті для допитів.
— Що скажеш, Жане Ґі? — запитав Ґамаш, коли вони опинилися у приватному кабінеті начальника відділку.
— Я не знаю, що й думати, сер. Це зробив Крофт? Розповідь Філіппа не позбавлена логіки. Це можливо.
— Ми не знайшли жодних слідів крові Джейн Ніл у вантажівці Крофта чи машині місіс Крофт. Його відбитків пальців ніде немає.
— Так, але Філіпп сказав, що він був у рукавичках, — перебив Бовуар.
— Не можна одночасно бути в рукавичках і випускати з лука стрілу.
— Він міг одягнути їх після того, як вистрілив, коли побачив, що накоїв.
— Отже, йому вистачило розуму вдягнути рукавички, але не вистачило, щоб зателефонувати в поліцію і визнати нещасний випадок? Ні. На папері це має сенс. Але в реальному житті такого не буває.