— Він навіть не постане перед судом, якщо наполягатиме на цьому безглуздому зізнанні. І навіть якщо його, врешті-решт, звільнять… Ми з вами знаємо, що відбувається з людьми, заарештованими за злочин. Особливо за насильницький злочин. На них тавро до кінця життя. Незалежно від того, скоїли вони цей злочин чи ні. Ми завдамо Метью Крофту рани, яка залишиться з ним назавжди.
— Ти помиляєшся. Він сам собі її завдає.
— Ні, він кидає нам виклик. Підштовхує нас до цього. Але ми не повинні реагувати. Ось що я хочу сказати. Поліція, як і уряд, має бути вище цього. Те, що нас провокують, не означає, що ми повинні діяти.
— То що ти хочеш сказати, старший інспекторе? Відтепер ти будеш заарештовувати людей, тільки коли будеш переконаний в обвинуваченні? Ти ж раніше заарештовував людей, які, як з’ясувалося, не скоювали злочину. Не далі як торік, пам’ятаєш справу Ґаньє? Ти заарештував дядька, але виявилося, що винний племінник?
— Так, я помилився. Але я вважав, що то зробив дядько. То була помилка. То зовсім інша справа. А це — свідомий арешт того, хто, як я вважаю, не причетний до злочину. Я не можу на таке піти.
Бребо зітхнув. Він знав з першої хвилини цієї розмови, що Ґамаш не змінить своєї думки. Але він мусив спробувати. Справді, таких у’їдливих треба ще пошукати!
— Знаєш, що мені доведеться зробити?
— Знаю. І я готовий до цього.
— Тож у покарання за непокору ти пройдешся поліцейським управлінням у формі сержанта Лакруа, домовилися?
Ме Лакруа була величезною черговою сержанткою, яка керувала на вході до управління, наче Будда, у якого все пішло шкереберть. А спідниця від поліцейського однострою, що була на кілька розмірів замала для неї, лише додавала безглуздості її вигляду.
Ґамаш розсміявся, уявивши цю картину.
— Пропоную тобі угоду, Мішелю. Якщо ти знімеш із неї цю форму, я її одягну.
— Не зважай! Гадаю, мені доведеться тебе відсторонити.
Мішель Бребо вже був близький до того, щоб зробити це одного разу, після справи Арно. Його власне начальство наказало йому відсторонити Ґамаша, знову ж таки за непокору. Ця справа ледь не поставила хрест на їхніх кар’єрах, і неприємний шлейф тих подій все ще тягнувся за Ґамашем. Тоді, на думку Бребо, Ґамаш теж помилявся. Усе, що йому треба було зробити, — це промовчати: їхнє начальство ж не пропонувало відпустити злочинців. Якраз навпаки, зовсім навпаки. Але Ґамаш кинув виклик владі. Хотів би він знати, чи Ґамаш справді вважав справу Арно закінченою.
Бребо ніколи не думав, що йому доведеться це зробити:
— Ти відсторонюєшся від роботи на тиждень, без збереження заробітної плати. Упродовж цього часу відбудеться дисциплінарне слухання. Не вдягай спідниці.
— Дякую за пораду.
— D’accord[91]. Дай мені Бовуара.
Приголомшити Жана Ґі Бовуара було не просто, утім, його розмова з суперінтендантом мала саме такий ефект. Ґамаш усвідомлював, що дуже дбає про Бовуара, як про сина, але молодий чоловік ніколи не виявляв до нього жодних почуттів, окрім тих, що існують між молодшим і шанованим старшим. Цього було досить. Але тепер Ґамаш побачив глибину болю Бовуара від того, що йому доводиться це робити, і сприйняв це як великий дар. Дар знати, що про нього дбають навзаєм.
— Це правда?
Ґамаш кивнув.
— Це моя провина? Тому що я заперечив вам? Який дурень! Чому я просто не тримав рота на замку? — Бовуар сновигав по маленькому офісу, як леопард у пастці.
— Причина не в тобі. Ти все зробив правильно. Єдине, що ти міг зробити. Як і я. Як і суперінтендант Бребо, якщо вже на те пішло.
— Я думав, він ваш друг.
— Так і є. Слухай, не переживай через це. Коли я телефонував суперінтенданту, я знав, що йому доведеться це зробити. Перед цим я зателефонував Рейн-Марі, щоб обговорити це з нею.
Бовуар відчув укол, крихітну точку болю, через те, що старший інспектор радився з дружиною, але не з ним. Він знав, що це нерозсудливо, але почуття часто нерозсудливі. Саме тому він намагався їх уникати.
— Коли вона сказала «зроби це», я зателефонував йому з чистою совістю. Я не можу заарештувати Метью Крофта.
— Що ж, якщо ви не можете, то і я не можу. Я не буду робити брудну роботу за Бребо.
— Суперінтенданта Бребо, а робота це твоя. Що я чув сьогодні вдень? Маячню від адвоката диявола? Ти ж знаєш, як я це ненавиджу. Говори те, що справді думаєш, не грай у позірні недалекі ігри розуму. То так і було? Прийняв інший бік, як у якійсь пустопорожній підлітковій інтелектуальній грі?