— Це очевидний перший крок, — зауважила Мирна. Вони дегуманізують свою жертву. Ви добре сказали.
Вона говорила з власного досвіду. До приїзду в Три Сосни Мирна була психологом у Монреалі. І, будучи чорношкірою, вона знала той особливий вираз обличчя, з яким люди дивилися на неї, як на предмет меблів.
Рут повернулася до Олів’є, змінюючи тему:
— Я була в підвалі й натрапила на кілька речей, які, гадаю, ти міг би продати для мене.
Підвал Рут був її банком.
— Чудово. Що саме?
— Там є деякі скляні вироби журавлинного кольору.
— То це неймовірно! — Олів’є обожнював кольорове скло. — Ручне видування?
— Ти маєш мене за ідіотку? Звичайно, вони ручної роботи.
— Ти впевнений, що вони тобі не потрібні? — він завжди запитував це у своїх друзів.
— Припини мене про це питати. Думаєш, я б згадувала про них, якби мала сумніви?
— Стерво.
— Шльондра.
— Гаразд, розкажи мені докладніше, — попросив Олів’є.
Те, що Рут витягала зі свого підвалу, було дивовижним. Ніби там був портал у минуле. Щось було мотлохом, як-от старі зламані кавоварки чи згорілі тостери. Але більшість речей змушувала його тремтіти від задоволення. Жадібний антиквар, який жив у ньому та складав більшу частину його натури, ніж він коли-небудь визнав би, був у захваті від ексклюзивного доступу до скарбів Рут. Іноді він марив цим підвалом.
Якщо майно Рут його збуджувало, то від жаги до будинку Джейн він просто божеволів. Він ладен був убити, аби зазирнути за двері її кухні. Одна лише кухня з її антикваріатом коштувала десятки тисяч доларів. Коли він уперше приїхав до Трьох Сосен за наполяганнями «королеви драми», він ледь не знепритомнів, побачивши лінолеум на підлозі у ванній кімнаті Джейн. Якщо ванна кімната була музеєм, а кухня святинею, то що ж було за ними? Олів’є прогнав цю думку, знаючи, що напевно буде розчарований. ІКЕА. І кошлатий килим. Він давно вже перестав вважати дивним, що Джейн ніколи нікого не запрошувала за двостулкові двері своєї вітальні.
— Щодо мульчі, Джейн, — говорив Ґабрі, усім корпусом нахилившись над одним із пазлів Пітера, — я можу принести її тобі завтра. Тобі потрібна допомога, щоб підстригти твій сад?
— Ні, майже закінчила. Але це, боюсь, останній рік. Я вже не витримую.
Ґабрі відчув полегшення, що йому не доведеться допомагати. Йому вистачало роботи у власному саду.
— У мене ціла купа мальв, — сказала Джейн, занурюючись у свою стихію. — Як тобі ті немахрові жовті? Я їх не помітила.
— Я посадила їх минулої осені, але вони так і не прийнялися. Можна мені ще? Обміняю на монарду.
— Боже, не роби цього!
Монарда була цукіні квіткового світу[15]. Вона теж посідала чільне місце на ринку врожаю, а згодом і на вогнищі на День подяки, яке віддавало нотками солодкого бергамоту так, що здавалося, ніби в кожному котеджі в Трьох Соснах одночасно заварювали чай «Ерл Грей».
— Ми розповідали вам, що сталося сьогодні по обіді, коли ви всі поїхали? — Ґабрі говорив своїм сценічним голосом так, що слова влучно потрапляли в кожне вухо в кімнаті.
— Ми саме готували горох на обід…
Клара закотила очі й пробурмотіла до Джейн:
— Мабуть, загубили відкривачку.
— …коли у двері подзвонили і з’явилися Метью Крофт і Філіпп.
— Не може бути! Що сталося?
— Філіпп пробелькотів: «Я дуже шкодую про сьогоднішній ранок».
— І що ви сказали? — запитала Мирна.
— «Доведи!» — сказав Олів’є.
— Не вірю! — загуділа Клара, приємно вражена.
— Я так і сказав! — відповів Олів’є. — Його вибаченню бракувало щирості. Йому було шкода, що його спіймали, він шкодував про наслідки. Але я не повірив, що він шкодує про те, що зробив.
— Совість і боягузтво, — сказала Клара.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Бен.
— Оскар Вайлд сказав, що совість і боягузтво — це одне й те саме. Від жахливих вчинків нас зупиняє не совість, а страх бути спійманим.
— Цікаво, чи це правда, — сказала Джейн.
— А ти б так робила? — запитала Мирна у Клари.
— Робила жахливі речі, якби мені це зійшло з рук?
— Зраджувала б Пітеру, — припустив Олів’є. Пограбувала банк. А ще краще — украла б роботу іншого художника.
— А, дитячі забавки, — перервала його Рут. — Візьмімо, приміром, убивство. Ти би збила когось своєю автівкою? Чи, може, отруїла б, чи кинула в Беллу-Беллу під час весняного водопілля? Або… — Вона озирнулася навколо: тепле світло багаття відбивалося від злегка занепокоєних облич. — …або ми могли б підпалити будинок, а людей не врятувати.
— Що ти маєш на увазі під «ми», біла жінко? — запитала Мирна.