— Що можливо? — перепитав Бовуар, — Voyons, про що мова?
— Про шпалери, — відповів Ґамаш. — Я помилявся. Вони мали не відвертати, вони мали приховувати. Де ти бачиш шпалери, там вона і малювала.
— Але ж вони всюди, — заперечив Бовуар, — вона не могла…
Він зупинився, побачивши вираз обличчя шефа. «Мабуть, могла. Невже це можливо? — запитував він себе, приєднуючись до інших і озираючи кімнату знову й знову. Усі стіни? Стеля? Навіть підлога?» Він зрозумів, що дуже недооцінював Les Anglais та їхню здатність до божевілля.
— І нагорі? — запитав він.
Ґамаш зустрівся з ним поглядом, і світ ніби зупинився на мить. Він кивнув.
— C’est incroyable, — прошепотіли двоє чоловіків разом.
Клара втратила дар мови, а Пітер уже схилився над іншим стиком в іншій частині кімнати і смикав його.
— Тут є ще, — сказав він, підводячись.
— Це був її сором, — сказав Ґамаш, і Клара знала, що то правда.
За годину Пітер і Клара розстелили брезент і перенесли меблі. Перед тим як піти, Ґамаш дав дозвіл зняти шпалери і якомога більше фарби. Клара покликала Бена, і він охоче зголосився допомогти. Вона була дуже рада. Вона покликала б Мирну, яка, безумовно, працювала б набагато старанніше за Бена, але робота вимагала делікатності й дотику художника, а в Бена те було.
— Як гадаєте, скільки часу це займе? — запитав Ґамаш.
— Чесно? Разом зі стелею та підлогою? Мабуть, рік.
Ґамаш насупився.
— Це важливо, чи не так? — сказала Клара, прочитавши його вираз обличчя.
— Можливо. Я не знаю, але думаю, що так.
— Ми рухатимемося так швидко, як тільки зможемо. Не хочемо зіпсувати приховане зображення. Але думаю, нам вдасться зняти багато. Цього буде досить, щоб побачити, що там.
На щастя, Йоланда не зрадила власній недбалості й не підготувала стіну, тож шпалери вже відклеювалися. На превелике полегшення Пітера й Клари, вона також не нанесла ґрунтовку перед фарбуванням. Вони почали після ланчу й продовжили з перервою на пиво з чипсами в середині дня. Увечері Пітер установив кілька прожекторів, і вони продовжили роботу, окрім Бена, якому здалося, що його лікоть починає вередувати.
Близько сьомої вечора, утомлені й виснажені, Пітер і Клара вирішили зробити перерву на їду й приєдналися до Бена біля каміна. Він принаймні встиг укласти дрова й розпалити вогонь, і тепер сидів, закинувши ноги на пуф, потягував червоне вино й читав останній отриманий Джейн примірник «Гардіан Віклі»[108]. Ґабрі приїхав і привіз китайську їжу. До нього дійшли чутки, що в будинку щось відбувається, і йому аж кортіло побачити все на власні очі. Він навіть прорепетирував свою появу там.
Величезний чоловік, який здавався ще більшим у пальті та шарфах, влетів до кімнати. Застигнувши в середині кімнати й переконавшись, що утримує свою аудиторію, він озирнувся й оголосив:
— Або ці шпалери підуть, або я[109].
Вдячна публіка заревіла на знак схвалення, забрала їжу й вигнала його, відчуваючи, що з двох мерців — Джейн і Оскара Вайлда — один у цій кімнаті був зайвий.
Вони працювали до ночі й нарешті здалися близько опівночі, надто втомлені, щоб довіряти собі; до того ж обох злегка нудило від вдихання розчинника для фарби. Бен давно вже пішов додому.
Наступного ранку, при світлі дня, вони побачили, що очистили близько чотирьох квадратних футів нагорі й чверть однієї стіни внизу. Було схоже на те, ніби Ґамаш мав рацію. Джейн розмалювала кожен сантиметр свого будинку. А Йоланда заклеїла або ж зафарбувала. До полудня вони просунулися ще трохи. Клара відійшла, щоб помилуватися своєю роботою — вона зняла кілька футів шпалер — і роботою Джейн. Зараз вимальовувалося досить, щоб це мало доволі захопливий вигляд. Здавалося, що в роботі Джейн була якась закономірність і мета. Але якою могла бути ця мета, поки що не було зрозуміло.
— Заради бога, Бене, це все, що ти подужав?
Засмучена Клара не могла нічого із собою вдіяти. Нагорі Пітер устиг зняти кілька футів шпалер, але Бен майже нічого не зробив, хоча, звісно, те, що він таки зробив, було блискуче. Кришталево чисте й гарне. Але цього було не досить. Якщо вони хотіли знайти вбивцю, потрібно було відкрити всі стіни. І якнайшвидше. Клара відчувала, як зростає її тривога, і розуміла, що стає одержимою.
— Вибач мені, — сказали вони обоє одночасно, а потім Бен підвівся й подивився на неї, як побитий собака. — Вибач, Кларо. Знаю, я працюю повільно, та я старатимуся. Потрібна практика.
— Нічого страшного. — Вона обняла його за тонку талію. — Час відпочити. Скоро повернемося до роботи.
108
«Гардіан Віклі» (англ.
109
Згідно з легендою, подібну фразу на смертному одрі сказав видатний ірландський поет, драматург, прозаїк Оскар Вайлд (1854–1900). Наприкінці життя письменник був обтяжений боргами і хворів. Лежачи в дешевому номері паризького готелю, він страждав не лише від болю: як естету, йому було нестерпно дивитися на потворні шпалери, що стали для нього символом жалюгідності й несмаку.