Тієї ночі червоноармійці покинули на картопляному пагорбі недокопану траншею і одійшли десь убік, на гостинці все спорожніло, затихло, випадкові військові підводи та кілька машин поверталися назад, в об’їзд на Кульбаки: за соснячком літаки розбомбили місток через трясовинну Дерев’янку і проїхати гостинцем до містечка було вже ніде.
Настало нове, страшне своєю незвичністю життя під німцями, яке поступово, але з якоюсь впертою наполегливістю утверджувалось у районі. Почалося з того, що у Висілках розпустили колгосп, розібрали небагате його майно, інвентар, коней, і вона послала Петрика за своєю колись усуспільненою кобилою. Але кобили в колгоспі не виявилось: перед приходом німців відправили хлопчину з підводою на станцію, звідки він так і не вернувся. Вона тоді нагримала на Петрика, мабуть, треба було взяти якогось іншого коня, коли вже така халепа, як же в господарстві без коня? Як тоді жити? Але цей старий недотямок Петрик — хіба він зробить як треба? Тільки й зна, що смалить мовчки смердючу свою махорку. Тепер ось жий як хоч, гаразд що є ота Бобовка, на неї вся надія, вона поки що годує обох. А що буде далі?
Бобовці тим часом надокучило, мабуть, пастися на мулькій жорстві схилу, і вона видряпалася на придоріжнє узбіччя, ніби там було щось смачніше. Степанида відхилилась од каменя: не варто дозволяти корові потикатись на насип, мало що може статися, кому на очі навернеться? Щоправда, за ці два місяці вона зрозуміла, що від усього не застережешся, як не ховайся, а вони, як захочуть, то знайдуть і присікаються. Надто тепер, коли у німців знайшлися вже й полигачі з місцевих, — недавно застрелили зайшлого червоноармійця, повісили двох комуністів на площі, один був директором школи, де вчилися Фенька з Федьком. Там-таки, у містечку, на стінах біліли їхні об’яви з обіцянками жорстокої розправи з кожним за непослух, непокору, тим паче за опір німецькій владі. Вона не знала їхніх порядків, не хотіла їх порушувати, та хтозна, за що вони можуть присікатись до мирної людини. Добре бодай, що тепер цей хутір зостався ніби в закуті, дорогою ніхто не їздить, а від містечка його приховує молодий густенький соснячок. Так спокійніше.
Степанида вилізла на укіс гостинцю і хворостиною попостьобала[4] Бобовку по шкарубкому задові — мовляв, гайда з дороги. Корова, повагом ступаючи, зійшла з укосу в канаву. Звичайно, трава там була не надто підходящою для коров’ячого язика — все дяглиця та чорнобиль, але нехай. За день якось напасеться.
Корова скубла внизу, а Степанида постояла ще на гостинці, оглядаючи з невисокого насипу знайоме до дрібниць колись своє хутірське поле. Десять років воно вже було не їхнє — колгоспне, але чиє тепер буде? Навряд щоб німці оддали їм землю, мабуть, знають, що як випустиш щось із рук, назад не вернеться. Яка вона не є, ця земелька, цей проклятий Богом пагорбок, прозваний Голгофою, а бач, шкода його, як матері шкода хирлявої своєї дитини. Скільки тут виходили її немолоді вже ноги, скільки роботи переробили її хворі руки! Скільки літ вони з Петриком жили тут й робили все, що треба по господарству, до тої нехитрої справи поволі привчався й Федько, Феня, щоправда, захотіла вчитися й поїхала до Мінська. Де тепер її діти? Феня то, може, ще й нічого, може, й жива десь, як пощастило від цієї навали втекти на схід. А Федько? Як узяли восени в армію, за цілу зиму прислав три листи з Латвії, щойно починав свою службу на танках, а тут ця війна. Де він тепер, чи живий хоча б?
4
Стьобати - бити кого-небудь або вдаряти по чому-небудь чимсь гнучким; хльостати, шмагати.