Петрик оглянув понад плотом сірий осінній простір з картоплею аж до самого лісу, підійшов до криниці. Внизу в чорній безодні зрубу блищала вода — тепер її набиралось багато, не те що літом. Вода в криниці була смачна, завжди холодна й чистенька, як сльоза. Такої води не було ніде, навіть у Висілках, де було аж вісім криниць. Колись тут, кажуть, струменіло джерельце, може, тому й розташувалася тут садиба Яхимовських, на пагорбі коло яру. Хто б не пив із криниці, завжди хвалив воду. Років із вісім тому замість старезного журавля Петрик приладнав до зрубу коловорот з ланцюгом, зробив дашок, щоб у дощ не лилося. Ще б треба зробити ляду, аби не сипалось нічого з подвір’я. Але він думав: і так буде добре. Що там насиплеться? Хіба вітром занесе часом липового листя, яким восени засипало дорогу, картоплисько та й увесь двір. Липи тяжко розрослись обабіч воріт і влітку затінюють мало не півгороду. Степанида все каркає: обрубай, та в нього на те рука не здіймається — як обрубати таку красу? Не він їх садив, садили люди, липи росли тут ціле його життя — тож нехай залишаються й після нього...
Він постояв коло криниці, глянув на гостинець із нивою, де ще недавно бовваніла Степанида з коровою, але тепер Степаниди не було видно. Мабуть, погнала корову в молодник[8]. Пора була ще не пізня, до вечора годин зо дві попасе, а як прижене корову, тоді він, хоч-не-хоч, змушений буде взятись до роботи. Тоді вже доведеться тягати воду, мити поросяткові картоплю, товкти крупу. Тоді вже не побудеш у тиші наодинці з думками — Степанида не дасть байдикувати.
Петрик зробив з поруділого шматка газети величеньку самокрутку, старанно зав’язав шкіряного капшука із засмальцьованими зав’язками; прикурювати, однак, треба було йти до хати, шукати вуглину у приску. Десь трохи ще було сірників, але Степанида їх приховала, заощаджуючи про всяк випадок. Звісно, де тепер візьмеш тих сірників? У містечку вся торгівля спустила дух, дві крамниці ще влітку розтягли свої ж, поки німецька влада чухалася, нічого не залишилось ні в сільпо, ні в сільмагові. Він теж ходив із двічі (Степанида погнала), та не дуже нажився — з перекинутої залізної бочки за крамницею націдив бутель смердючого гасу з іржавою гущею на споді. Не який набуток для господарства, та прийде осінь, зима — знадобиться. Гірше он — солі нема, а без неї багато не з’їси. Та чи тільки солі бракує? Чи не найгірше, що немає коня.
Тільки-но Петрик обернувся, щоб відійти од криниці, як угледів за плотом корову — Бобовка чухрала до воріт чомусь навпрошки[9] по картоплиську з боку лісу, а не як завжди — дорогою, і за нею в розхристаній ватянці трюхикала Степанида. Хустка її збилася набік, на лобі стирчав сивуватий віхоть волосся. Петрик з мовчазним запитанням дививсь на жінку — було ще рано, Бобовку ще треба було пасти до вечора. Але, мабуть, щось сталося, і він підійшов до воріт і витягнув поперечку, щоб пропустити корову.
— Німці, Петрику...
— Га?
— Німці, кажу! Там, на гостинці. Міст лагодять.
— Міст?
Це була новина, Петрик такої не чекав. Може, тільки тепер він зрозумів, як добре було тут без мосту і яка загроза насувалася на хутір разом з тим мостом.
— Кепська тоді справа.
— Ще й яка кепська. Наїхало німців, наші містечкові з підводами, колоди возять. Щось треба робити! А то приїдуть, загребуть усе. Як жити тоді?
— Ая. Тільки що ж робити? — спантеличено спитав Петрик.
Добро хоча б поховати. Корівку в лісі прив’язати б. А кабанчика?..
Кабанчика, їхнього підсвинка, звісно, до сосни не прив’яжеш, його годувати треба. А курей? Не який, звісно, з тих курей пожиток та без них хазяйство — не хазяйство. Що було діяти, куди все це подіти?
— Найбільше за кабанця боюсь, — втомлено сказала Степанида, поправляючи хустку. — Заберуть. Такий славний кабанчик. Неперебірливий.
— До сала вони ласі. Матка — шпек! Матка — яйка! — сказав Петрик, який ще з тієї війни чимало наслухався про німців.
— Я думаю — сховати треба. Ось іди сюди! — потягла вона його у глиб двору.
Вони обійшли комірчину, минули дривітню[10] зі старою гудзуватою колодою, перелізли через жердину в городець. Тут за прив’ялими лопухами та заростями кропиви під низько навислою стріхою комірчини стояла злиденна повітка[11]. Вона здавна пустувала без жодної потреби, і в неї стягували всілякий господарський мотлох, викинути який було шкода, а в хаті він заважав. Сюди рідко коли заглядали, хіба що по яйця — коло дверей у соломі неслися часом кури, і зараз тут лежали два жовті несвіжі поклади.
11
Господарське приміщення для утримання свійських тварин або зберігання сільськогосподарського реманенту та різного майна. Зазвичай це слово вживається як синонім до “сарай”.