— Хто замикає бібліотеку?
— Лоррімер. В цю пору року десь о пів на восьму вечора.
— А ввечері він туди не заходить?
— Без мене ні. Тацю з віскі й склянками він залишає у вітальні.
— Зрозуміло. А ваша дружина?
— Вона міцно спала, коли я повернувся. Може, звечора вона й сиділа в бібліотеці чи у вітальні. Я її не питав.
— Гаразд, скоро ми знатимемо всі деталі. Як ви гадаєте, чи може бути причетний до цього хтось із слуг?
— Я в це не вірю, — похитав головою полковник Бентрі. — Вони дуже порядні і працюють у нас уже багато років.
— Це правда, не схоже, щоб хтось із них був до цього причетний, — погодився Мелчетт. — Судячи з усього, дівчина приїхала з міста — мабуть, з якимось молодиком. І все-таки чому вони надумали проникнути в цей будинок?..
Бентрі перебив його:
— З Лондона. Це найшвидше. Бо в нас тут нічого такого немає… Хіба…
— Що ви маєте на увазі?
— Слово честі! — вигукнув полковник Бентрі. — Безіл Блейк!
— Хто він такий?.
— Один молодик, зв'язаний з кіно. Противнющий юний виродок. Моя дружина завжди його захищає — вона вчилася в школі з його матір'ю. Але з-поміж — усього зіпсутого непотребу отих жовторотих нахаб… Найбільше наривається, щоб йому дали духу. У нього отой модерний котедж на Леншем-роуд. Влаштовує там вечірки — завжди галас, крики, на вихідні приводить дівчаток.
— Дівчаток?
— Атож. Була там одна минулого тижня — з отих яскравих блондинок. — У полковника враз відвисла щелепа.
— Яскрава блондинка, кажете? — замислено промовив Мелчетт.
— Так. Стривайте, Мелчетт, ви гадаєте…
— Це ниточка, — жваво заговорив начальник поліції. — Здається, така сама дівчина була у Сент-Мері-Міді. Мабуть, зараз я поїду й побалакаю з отим юним Брейдом… Блейком… Як, ви сказали, його прізвище?
— Блейк. Безіл Блейк.
— Як ви гадаєте, він зараз удома? — спитав Мелчетт.
— Дайте подумати… Який сьогодні день? Субота? Інколи він приїздить сюди в суботу вранці.
— Що ж, побачимо, чи є він там, — похмуро промовив Мелчетт.
Котедж Безіла Блейка мав усередині всі вигоди, але зовні являв собою жахливий, наполовину дерев'яний будинок у псевдотюдорівському стилі. Для його архітектора, Вільяма Букера, і поштових властей це був своєрідний Четсворт [2]. Безіл Блейк і його друзі називали котедж «Уламки історії», а мешканці Сент-Мері-Міду — «Новим будинком містера Букера». Котедж стояв за чверть милі від містечка на новій ділянці, придбаній заповзятливим містером Букером, якраз за пансіонатом «Голубий вепр», і виходив фасадом на справжню сільську стежку. Госсінгтон-хол був на цій самій дорозі, але на милю далі.
Новина про те, що «Новий будинок містера Букера» купив знаменитий кіноактор, викликала в містечку неабиякий інтерес. Появу легендарної особи люди чекали нетерпляче, й ім'я, Безіла Блейка, слід сказати, не сходило з уст. Невдовзі, однак, з'ясувалося, що ніякий він не знаменитий і навіть не кіноактор. Безіл Блейк був дуже молодий і значився чи не п'ятнадцятим у списку тих, кому належало розставляти декорації у Ленвіллі, головній кіностудії компанії «Брітіш Нью Ера Філмз». Дівчата втратили до нього інтерес, а найзапекліші в містечку старі дівки засуджували поведінку Безіла. Тільки власник «Голубого вепра» не переставав цікавитися Блейком та його друзями — адже відколи хлопець тут поселився, прибутки пансіонату зросли.
Поліційна машина зупинилася біля перекошених, грубо збитих воріт, створених уявою містера Букера. Полковник Мелчетт, з відразою глянувши на спотворені форми напівдерев'яного Четсворту, рушив до вхідних дверей і рішуче затарабанив у них залізним кільцем. Двері відчинилися значно швидше, ніж він сподівався. Молодик із прямим, трохи задовгим чубом, в оранжевих вельветових штанях і яскравій синій сорочці сердито кинув:
— Ну, що вам треба?
— Ви містер Безіл Блейк?
— Звичайно, я.
— Я б хотів поговорити з вами, містере Блейк, якщо ваша ласка.
— Хто ви такий?
— Полковник Мелчетт, начальник поліції графства.
— Невже? Цікаво! — нахабно заявив Блейк.
Йдучи за молодиком, Мелчетт уже добре розумів, чому полковник Бентрі так відгукнувся про нього. Мелчетт і сам ледве стримувався, проте заговорив досить ввічливо:
— А ви рання пташка, містере Блейк.
— Навпаки. Я ще й не лягав.
— Справді?
— Але, сподіваюсь, ви приїхали сюди не для того, щоб розпитувати, коли я лягаю спати. А якщо для того, то ви тільки марнуєте час і гроші графства. То про що ви хочете зі мною говорити?
Полковник Мелчетт відкашлявся:
— Як мені стало відомо, містере Блейк, минулої суботи у вас гостювала е-е… одна юна леді, блондинка.
Безіл Блейк утупився в нього, потім закинув назад голову і на все горло зареготав.
— То це вам накапали на мене оті старі відьми з містечка? Про мою поведінку? Чорт забирай, але ж моральність — справа не поліції! І ви про це знаєте.
— Цілком справедливо, — сухо погодився Мелчетт. — Ваша моральність мене не цікавить. Я приїхав до вас через те, що юну блондинку з е-е… екзотичною зовнішністю знайдено вбитою.
— Та ви що? — Блейк вирячив на полковника очі. — Де?
— У бібліотеці в Госсінгтон-холі.
— У Госсінггоні? У старих Бентрі? От тобі й маєш! Цікавенько… Старий Бентрі! От стерво старе!
Кров спалахнула на обличчі в полковника Мелчетта. Він різко урвав веселе розпатякування молодика, що сидів напроти:
— Вибирайте слова, сер! Я приїхав спитати вас: що ви можете сказати з цього приводу?
— Ви приїхали спитати мене, чи не згубив я блондинку? Ви це мали на увазі? Я правильно зрозумів? А чому це… Стривайте… що там таке?
За воротами саме зупинилася машина. З неї вискочила молода жінка у просторій чорно-білій хламиді. Губи яскраво-червоні. Вії нафарбовані чорним, волосся яскраво-біле. Вона підійшла до дверей, широко їх розчахнула і гнівно вигукнула:
— Чому ти покинув мене?!
Безіл Блейк устав.
— О, а ось і ми! Як же мені було тебе не кинути? Я тобі запропонував їхати, а ти не захотіла.
— Чого це я повинна їхати тоді, коли тобі заманеться? Я веселилася!
— З отим паскудою Розенбергом? Ти ж знаєш, чого він вартий!
— Ти просто приревнував мене, ось і все.
— Не викручуйся! Просто гидко дивитись на дівчину, яка тобі подобається, але не знає міри в пиятиці, та ще й дозволяє бридкому німчуряці мацати себе!
— Це брехня! Ти сам набрався й лазив кудись із тією чорною іспанкою!
Вони люто дивились одне на одного. Полковник Мелчетт вибрав хвилю й голосно відкашлявся. Безіл Блейк крутнувся до нього.
— О, а я й забув, що ви тут! Пора, здається, вам звідси забиратися, еге? Давайте я вас познайомлю: Дайна Лі — полковник Блімп із графської поліції… А тепер, полковнику, коли ви побачили, що моя білява жива-здорова, то, сподіваюсь, нарешті по-справжньому візьметеся за того старигана Бентрі. Ходіть здорові!
— Раджу вам, юначе, розмовляти чемніше, а то накличете на свою голову біду, — порадив полковник Мелчетт і, важко ступаючи, пішов. Обличчя його було червоне від люті.
У Мач-Бенхемі полковник Мелчетт слухав і аналізував у своєму кабінеті донесення підлеглих.
— Отже, ситуація досить ясна, сер, — підсумовував інспектор Слек. — Після вечері місіс Бентрі ще посиділа в бібліотеці. Спати вона пішла незадовго до десятої. Виходячи з бібліотеки, вона вимкнула світло, і туди, схоже, ніхто вже не заходив. Прислуга лягла спати о пів на одинадцяту, а Лоррімер — після того, як поставив у передпокої віскі, тобто за чверть до одинадцятої. Ніхто не чув нічого незвичайного, крім третьої покоївки. Зате ця почула аж надто багато: і стогін, і крик, від якого кров у жилах холола, і лиховісні кроки, і хтозна-що іще. А друга покоївка, яка живе з нею в одній кімнаті, заявляє, ніби та цілу ніч спала як убита. Саме через них у нас і. плутаються всі карти.
— А що з виламаним вікном?
— Робота непрофесійна, каже Сіммонс. Простою стамескою, звичайна справа. І майже без шуму. У будинку десь має бути стамеска, але ніхто не може її знайти, хоч усі знають, де лежать інструменти.