— О, звісно, я обов’язково розповім людям, що зустрів одну з хороших відьом, — сказав він.
* * *
Піднявши голову високо, чи принаймні так високо, як тільки доречно для людини, що несе на плечі власну поламану мітлу, Тіфані увійшла в місто. Гостроверхий капелюх привернув до себе два-три погляди та може пару набурмосених облич, але здебільшого люди на неї взагалі не дивилися; в селі будь-яка людина, яку ти зустрінеш — це або твій знайомий, або чужинець, з яким варто познайомитися, але тут, здається, мешкало так багато людей, що бракувало часу — і, ймовірно, було небезпечно — бодай пороздивлятися.
Тіфані нахилилася.
— Пограбе, ти знаєш Роланда, сина Барона?
— Агась, той маленький пшик, — підтвердив Пограбуйко.
— Ну, хай там як, — сказала Тіфані. — Я знаю, що ви вмієте знаходити людей, тож я б хотіла, щоб ви були такі ласкаві й зараз пішли та знайшли мені його.
— А, моʼ, ми тіко отак трі-і-ішечки вип’ємо, доки шукаємо? — уточнив Пограбуйко. — В цьому місці мо’ си потонуть, такий я жадливий пити. Я б си не відмовив від ковточка чи десятьох міцної.
Тіфані знала, що було б просто по-дурному відповідати так або ні, і зупинилася на «Лише один. І коли знайдете пшика».
У неї за спиною наче тихо прошипіла хвиля, а фіґлі — зникли. Не біда, знайти їх буде легко: треба лише прислухатись, де саме зараз б’ють шибки. О, так, перепрошую — б’ють шибки, що самі себе ремонтують. Чергова таємниця: вона дуже уважно роздивилася дзеркальну кулю, коли вони пакували її назад у ящик, і не побачила жоднісінької подряпинки.
Вона кинула погляд на вежі Невидної академії, де було напхом напхано мудрих чоловіків у гостроверхих капелюхах, чи принаймні чоловіків у гостроверхих капелюхах. Однак була й інша адреса, широко відома серед відьом, і не менш чарівна — у свій спосіб: «Крамниця Фонтів: приколи та розваги», вулиця Десятого Яйця. Тіфані ніколи там не була, але отримувала поштою їхній каталог.
Коли Тіфані відійшла від центральних вулиць і заглибилась у провулки, люди почали звертати на неї більше уваги; простуючи бруківкою, вона відчувала, як повертаються до неї очні яблука. Люди не те щоб були сердиті чи недружні. Просто... спостережливі, наче намагалися зрозуміти, що вона за птах, і їй лишалося тільки сподіватися, що несмачний.
* * *
На дверях «Крамниці Фонтів: приколи та розваги» не висів дзвіночок. Там висіла подушка-пердушка, а більшість клієнтів крамниці вважали подушку-пердушку, ну може, в комбінації з щедрою порцією фальшивого блювотиння, останнім писком розважального мистецтва — на жаль, небезпідставно.
Але справжні відьми, подеколи, теж потребували Фонтівні. Інколи ти мусила мати відьомський вигляд, а не кожна має до того хист, та й багато хто не має часу щодня вкладати сорочине кубло на голові. Тож у Фонтівні такі відьми купували підробні бородавки, перуки, до смішного важелезні казани та штучні черепи. А якщо пощастить, тут могли підказати адресу ґнома, який поремонтує вашу мітлу.
Тіфані ступила всередину, високо оцінивши глибоке горлове пердіння подушки. Проштовхавшись повз та трохи крізь кумедний фальшивий скелет, що в нього очі світилися червоним, вона дісталася прилавка, коли це хтось дунув на неї у пискавку. Пискавка зникла, а її місце зайняло обличчя невисокого стурбованого чоловічка. Обличчя спитало:
— Вам це раптом не було бодай мінімально смішно?
Судячи з його голосу, він очікував на заперечну відповідь, тож Тіфані не бачила причин його засмучувати:
— Абсолютно ні, — сказала вона.
Чоловічок зітхнув і запхав несмішну пискавку під ляду.
— Ех, нікому не смішно, — поскаржився він. — Я, певно, щось десь роблю не так. Ну менше з тим. Чим я можу допомогти, панно... ой! А ви справжня, так? Я вас відрізняю!
— Слухайте, — сказала Тіфані, — Я ніколи у вас нічого не замовляла, але я співпрацювала з пані Зрадонькою, а вона...
Та чоловік її не слухав. Натомість він заволав у дірку в підлозі:
— Мамо? Тут справжня прийшла!
За кілька секунд голос у Тіфані над вухом промовив:
— Дерек іноді помиляється, а мітлу ти могла і на вулиці знайти. Ти ж відьма? То покажи мені!
Тіфані зникла. Вона зробила це не подумавши — чи, радше, подумавши так швидко, що думки промайнули повз, не привернувши її уваги. Вже коли чоловік, очевидно, той самий Дерек, із відваленою щелепою втупився у порожнечу перед собою, вона зрозуміла, що так швидко розчинилася в повітрі, бо непослух голосові був би дуже немудрим рішенням — відьма стояла в неї за спиною: дуже безпомилкова відьма, і вправна до того ж.
— Дуже добре, — похвалив голос. — Дуже-дуже, юна панно. Я тебе і далі, звісно, бачу, але тільки тому, що дуже пильно за тобою стежила. Ти диви, справжня.
— Я зараз розвернусь, — попередила Тіфані.
— Не пригадую, щоб я тобі забороняла, дорогенька.
Коли Тіфані розвернулася, в неї перед очима постала відьма з нічних жахіть: зношений капелюх, ніс під шаром бородавок, пазуристі пальці, почорнілі зуби, і — Тіфані подивилася вниз — о так, і великі чорні черевики. Не треба бути фахівцем з продукції Фонтівні, щоб побачити — її співрозмовниця нанесла повну палітру косметики з лінійки «Карга за три хвилини» («Бо ти нічого не варта»).
— Гадаю, краще ми продовжимо цю розмову в моїй майстерні, — запропонувала огидна карга і зникла під підлогою. — Просто стань на люк, коли він підійметься, добре? Завари нам кави, Дереку.
Після того, як вхідний люк ідеально відпрацював, і Тіфані опинилася у підвалі, її очам постала майстерня, де вироблялося все, чого може забажатися відьмі, яка вирішила додати в життя трохи фонтів. На мотузках рядами висіли доволі страшні маски карг, на лавках стояли різні кольорові пляшки, на спеціальних стійках сушилися бородавки, а різні зілля, що пускали бульки, робили це у великому казані над каміном. У справжньому котлі[19].
Огидна карга працювала за робочим столом, і в усьому приміщенні стояло жахливе хихотіння. В руках вона тримала квадратну дерев’яну коробочку, з якої стирчав шматок струни.
— Першокласне хихотіння, погоджуєшся? Проста конструкція — нитка, шматочок гуми та дека, бо, якщо відверто, це хихотіння іноді — як та скалка в дупі, скажи? Гадаю, в мене вийде зробити так, щоб цю штукенцію можна було накручувати, як годинник. Скажи, коли второпаєш жарт.
— Хто ви взагалі? — вирвалося в Тіфані.
Карга поклала коробочку назад на станок.
— Йой, дорогенька, — зауважила вона. — Де ділись твої манери?
— Не знаю, — відповіла Тіфані, якій це все почало набридати. — Напевно, забула накрутити.
Карга широко і чорнозубо посміхнулася.
— О, яка ти різка. Люблю таких відьом, але не надто люблю, — вона простягнула Тіфані пазур. — Пані Пруст.
Пазур виявився не такий мокрий і холодний, як Тіфані очікувала.
— Тіфані Болячка, — відрекомендувалася вона. — Як ся маєте?
В неї з’явилося таке відчуття, наче від неї очікують більшого, і вона додала:
— Я раніше працювала з пані Зрадонькою.
— О, так, достойна відьма, — згадала пані Пруст. — І гарний клієнт. Велику увагу, пам’ятаю, приділяла своїм бородавкам і черепам, — вона всміхнулася. — Та щось я сумніваюся, що ти хочеш прикаргитися для побачення. Отже, припускаю, що тобі потрібна моя допомога? Той факт, що твоя мітла має десь половину від щетини, потрібної для аеродинамічної стабільності, підтверджує моє оригінальне припущення. До слова, ти вже зрозуміла, в чому жарт?
Що сказати?
— Гадаю, що так...
— То кажи.
— Не скажу, доки не буду впевнена, — відмовилася Тіфані.
— Дуже мудро, — похвалила пані Пруст. — Ну, ходім, полагодимо твою мітлу. Доведеться трохи прогулятися, і на твоєму місці, я б лишила чорний капелюх тут.
Тіфані відрухово вчепилася в криси.
— Чому?
Пані Пруст насупилася, через що зачепилася носом за підборіддя.
19
Більшість людей, що готують в казанах, послуговуються ними, як водяними банями. Для цього вони розташовують менші миски з водою по краю — ті нагріваються від великого котла, і в них можна закласти готуватися свинячу ногу, якщо чимось її притиснути, чи, може, насипати вареників. Таким чином можна приготувати на родину кілька страв, і навіть десерт — дешево й одночасно. Звісно, це означає, що на обід в тебе буде суцільно варена їжа — але ж доїдай, це корисно для здоров’я!