Престон широко всміхнувся.
— На мою біду, я народився розумним, пані, але швидко второпав, що іноді не варто бути аж таким розумним. Менше клопоту.
Наразі Тіфані видавалося, що розумно було б не затримуватися в цій залі. Адже ця жахлива жінка не наламає забагато дров? От тільки Роланд, він поводився так дивно, вдавав, наче вони ніколи не дружили, і говорив так, наче вірив кожній скарзі проти неї... Він ніколи раніше таким не був... Ну, звісно... він оплакує батька, та навіть так, він якийсь... сам не свій. А ця огидна стара шкапа щойно відвалила йому надокучати, доки він прощається з батьком у прохолодній глибині склепу, намагається сказати те, що не встиг сказати йому за життя, пробує якось перепросити за надмір тиші між ними, силується повернути своє вчора і міцно прицвяхувати його до свого зараз.
Всі так роблять. За плечима Тіфані було не одне смертне ложе, і серед них траплялися майже веселі, якщо якась добра стара душа легко відпускала тягар прожитих літ. Але і трагічними вони теж бували, коли Смерть мусив нахилитися, щоб забрати, що йому належить; і, власне, звичайними — сумними, але очікуваними, наче маленький вогник блимнув і згас на повному зірок небі. Вона заварювала чай, заспокоювала людей, слухала сльозливі історії про старі добрі часи — люди завжди мали якісь недоказані слова, які, як їм здавалося, слід було сказати. Тіфані спостерігала. Для себе вона вирішила, що ці слова були потрібні не в минулому, а для того, щоб носити їх у своїй пам’яті тут і зараз.
— Що ви думаєте про слово «еніґма»?
Тіфані дивилася на Престона, а в її свідомості і досі булькотіли не промовлені людьми слова.
— Що ти спитав? — насупилася вона.
— Слово «еніґма», — послужливо повторив Престон. — Коли промовляєш це слово, правда ж, воно в голові скидається на охрову змію, що скрутилася калачиком уві сні?
Ну що ж, подумала Тіфані, день видався такий важкий, що будь-хто, хто не відьма, просто відмахнеться від цього, як від якоїсь нісенітниці; а це означає, що їй відмахуватись аж ніяк не слід.
Престон був найгірше вдягнений вартовий у цілому замку; наймолодший вартовий завжди такий. Йому видали кольчужні штани, здебільшого зроблені з дірок[25], а тоді, попри все, що відомо науці про міль, пояснили, що це вона проїла сталь. Йому видали шолом, який, незалежно від розміру вашої голови, з’їжджав вниз і візуально збільшував вуха; і це все на додачу до нагрудника — родинної реліквії, в якій було стільки дірок, що з неї вийшов би непоганий друшляк.
Однак його погляд був завжди гострим, аж до такої міри, що людей це непокоїло. Престон роздивлявся. Він як слід роздивлявся, так пильно, що речі потім, певно, почувалися справді побаченими. Вона уявлення не мала, що відбувається у нього в голові, але там точно було тісно.
— Ну, мушу сказати, я якось ніколи не замислювалася про слово «еніґма», — повільно відповіла вона. — Але воно має відчутний металевий та ковзальний відтінок.
— Я люблю слова, — поділився Престон. — «Прощення» — хіба його звук не відповідає його сутності? Як шовкова хустинка, що плавно спадає на землю? А як щодо слова «шушукання»? Воно нагадує звук змов і темних таємниць, адже так... Вибачте, щось не так?
— Так, я думаю, щось, може, і не так, — Тіфані вдивилася Престонові у стурбоване обличчя. «Шушукання» було її улюбленим словом; вона досі не зустрічала нікого, хто б його знав. — Чому ти — вартовий, Престоне?
— Я не в захваті від овець, недостатньо сильний, щоб орати, занадто криворукий, для шевської справи, занадто боюсь потонути, щоб втекти на флот. Моя мати навчила мене читати і писати, значною мірою проти волі батька, бо це означало, що я не придамся до жодної нормальної роботи. Мене відправили в учні до жерця церкви Ома. Мені в нього сподобалося; я дізнався багато цікавих слів, але вони мене вигнали, бо я ставив забагато запитань на кшталт «А це дійсно правда, чи як?», — він знизав плечима. — Насправді вартування мені до душі, — він витяг книжку з нагрудника, в якому, за бажання, можна було розмістити цілу бібліотеку, і продовжив. — Багато часу для читання, якщо не мозолити нікому очі, і метафізика також дуже цікава.
Тіфані блимнула.
— Гадаю, я щойно втратила нитку бесіди, Престоне.
— Справді? — здивувався хлопець. — Ну, наприклад, коли я стою вночі на варті, і хтось проходить через ворота, я мушу сказати «Стій, хто йде, друг чи ворог?». На що, звісно, правильно відповідати «Так».
Тіфані знадобилася секунда, щоб второпати, а тоді в неї з’явилося припущення, чому в Престона можуть виникати проблеми на роботі. Тим часом хлопець продовжив:
— Еніґма починається, якщо людина перед воротами каже «Друг», бо ніщо не заважає їй просто збрехати; але кмітливі хлопці, які люблять погуляти допізна, розробили шиболет для відповіді на моє запитання, а саме «Забери свого носа з тієї книжки, Престоне, і впусти нас бігом!».
— А «шиболет» в цій історії — це?.. — хлопець був просто надзвичайний. Нечасто зустрінеш когось, що з його вуст цілковита маячня звучить так притомно.
— Щось на кшталт кодового слова, — сказав Престон. — Буквально це означає «слово, що його твій ворог не зможе вимовити». Наприклад, у випадку Герцогині, чудово підійшло би «будь ласка».
Тіфані намагалася не розсміятися.
— Ці твої мізки одного дня доведуть тебе до біди, Престоне.
— Значить, хоча б на щось згодяться.
Звіддаля, десь з кухні, пролунав крик, а людей від тварин відрізняє те, що перші біжать радше туди, звідки лунає крик страждання, аніж у протилежному напрямку. Тіфані прибігла, випередивши Престона лише на кілька секунд, та навіть так вони не були першими. Кілька дівчат заспокоювали пані Штоп, кухарку: та схлипувала в кріслі; одна з дівчат замотувала їй руку кухняним рушником. З підлоги здіймалася пара, а чорний казан лежав, перекинутий набік.
— Вони там були, кажу я вам! — вичавила кухарка поміж рюмсання. — Смикалися. Ніколи цього не забуду. Як вони билися і кричали «Мамо!». Завжди пам’ятатиму їхні личка, стільки, скільки мені лишилося на цьому світі! «Мамо!» — вона знову заридала, захлинаючись великими хлипами. Тіфані жестом прикликала до себе найближчу служницю з кухні, яка зреагувала так, наче її вдарили, і спробувала позадкувати.
— Слухайте, — сказала Тіфані, — може хтось мені розповісти, що... Що це ти робиш з цебром? — останнє стосувалося іншої служниці, яка тягла з льоху вищезгадане цебро, але, почувши командний голос, що піднявся над загальною метушнею, випустила його з рук. Навсібіч розлетілися крижані скалки. Тіфані глибоко вдихнула. — Шановні пані, ніхто не прикладає лід до опіку, хай яким логічним це видається. Охолодіть трохи чаю — але не робіть його холодним — і хай потримає в ньому руку щонайменше чверть години. Всі зрозуміли? Добре. А тепер, що сталося?
— Там було повно жаб! — закричала кухарка. — Я туди поклала пудинги, щоб проварилися, аж коли відкрила — там плавали жабенята, і вони кликали свою маму! Я всіх попереджала, я ж казала! Весілля і похорон в одному домі — це погана прикмета. Ось вам відьомство, чистої води! — тут жінка охнула і затулила здоровою долонею рота.
Тіфані втрималася від сміху. Натомість вона зазирнула в котел, обдивилася підлогу. Жодних ознак якихось жаб, хоча на дні казана знайшлися два велетенські пудинги, і досі загорнуті в марлю. Тіфані дістала дуже гарячі пудинги з казана; поклавши їх на стіл, вона не могла не помітити, як сахнулися служниці
— Вдалий вийшов пудинг, — життєрадісно похвалила вона. — Нема чого хвилюватися.
— Я неодноразово помічав, — сказав Престон, — що в певних обставинах кипляча вода пускає дуже дивні бульбашки, і здається, що крапельки рідини тремтять у повітрі над її поверхнею; можливо, варто припустити, що саме в цьому полягає одна з причин, чому пані Штоп привиділися жаби? — він нахилився ближче до Тіфані і змовницьки прошепотів: — А другою причиною цілком могла б бути пляшка найкращого хересу, яку я бачу на полиці отут і яка видається майже порожньою, надто у сполученні із самотнім келишком, який можна розрізнити в мийці отам.
25
Як це не дивно, середньостатистичні кольчужні штані і правда зроблені з дірок, але ці дірки не мають мати сім дюймів у діаметрі.