Якась частина мітли, певно, ще не випала з Роландової дупи, бо він спитав:
— Гадаєш, мій батько вповні усвідомлював цінність того, що давав тобі?
— Його розум був ясний, як вода, аж до кінця, і ти це знаєш. Ти можеш вірити йому так само, як можеш вірити мені, і ти можеш вірити мені зараз, коли я тобі кажу, що я створю з тобою шлюб.
Вона міцно затулила рота долонею, але запізно. А це звідки взялося? Він, здавався так само шокованим, як і вона.
Він заговорив перший, гучно і рішуче, щоб урвати мовчанку.
— Я не зовсім розчув, що ти щойно сказала, Тіфані... Я гадаю, важка праця останніх днів якимось чином похитнула твою чутливість. Я гадаю, ми були б втішені, якби знали, що тепер ти насолоджуєшся заслуженим відпочинком. Я... люблю Латуччію, розумієш. Вона не дуже, так би мовити, складна, чи що, але я ладен все для неї зробити. Коли вона щаслива, то і я щасливий. А загалом же ж щастя — це не мій коронний номер.
Тіфані побачила, як його щокою сповзає сльоза, і, не втримавшись, подала йому відносно чистий носовичок. Він взяв його і спробував видути носа, розсміятися і заплакати водночас.
— Щодо тебе, Тіфані, то ти мені дуже, дуже подобаєшся... але ти наче всесвітній носовичок. Ти розумна. Ні, не хитай головою. Ти дійсно розумна. Пам’ятаю, якось, коли ми були молодші, тебе зацікавило слово «ономатопея». Це як назва, чи спеціальне слово, що позначає звук, наприклад «ку-ку», чи «гм», чи?..
— «Дзинь»? — не втрималася Тіфані.
— Точно, і я пам’ятаю, як ти сказала, що «бзумбзум» — це звук нудьгування, наче втомлена муха б’ється у зачинену шибку на старому горищі у запаморочливо спекотний літній день. І я тоді подумав, що мені цього не зрозуміти! Для мене це позбавлено сенсу, та я знаю, що ти розумна, і ти бачиш у цьому сенс. Я думаю, потрібна дуже особлива голова, щоб так мислити. Особлива розумність. І в мене такої нема.
— А який звук робить доброта? — спитала Тіфані.
— Я знаю, що таке доброта, але не уявляю собі, щоб вона якось шуміла. Ну ось ти знову! Просто в моєму світі доброта не видає особливих звуків. В моєму світі два плюс два дорівнює чотири. Тобі, мабуть, дуже цікаво жити, і я страшенно заздрю. А от Латуччію, гадаю, я розумію. Латуччія нескладна, якщо ти розумієш, про що я.
«Дівчина, що якось закляла галасливого привида у вбиральні в рамках звичайної хатньої роботи, — подумала собі Тіфані. — Ну, хай щастить тобі, шановний». Натомість вголос вона промовила:
— Гадаю, вона тобі дуже добра пара, Роланде.
На її подив він наче відчув полегшення і знову зайшов за свій стіл, як солдат, що ховається за укріпленням.
— Сьогодні ввечері почнуть з’їжджатися гості з більш віддалених земель, на похорон, що відбудеться завтра, і деякі з них планують лишатися до весілля. За випадковим збігом обставин, — знову втрутився держак від мітли, — пастор Еґґ якраз планує проходити повз нас на своєму маршруті і люб’язно погодився проказати пару слів над труною батька; він також залишиться як наш гість, щоб потім провести церемонію весілля. Він член реформованої гілки омнійської церкви. Моя майбутня теща схвалює омнійців; на мій превеликий жаль — не цю їхню гілку, тож обставини дещо напружені, — він закотив очі під лоба. — Ба більше, як я розумію, він з міста, а, наскільки мені відомо, міські проповідники не завжди мають тут успіх[27].
— Я вважав би за велику послугу, Тіфані, якби ти могла будь-яким чином підтримати мене в уникненні дрібних ускладнень чи заворушень, особливо окультної природи, в наступні важкі дні. Будь ласка? Історій вже достатньо гуляє.
Тіфані і досі стояла розпашіла після свого неочікуваного вибуху. Вона кивнула і спромоглася сказати:
— Слухай, щодо того, що я щойно сказала, я не хо...
Вона зупинилася, бо Роланд підняв руку.
— Це заморочливий час для всіх нас. Всі забобони мають свою причину. Час в наближенні весіль і похорон обтяжений переживаннями для всіх дотичних, крім, у випадку похорон, головного, так би мовити, гравця, — сказав він. — Спробуймо виявляти спокій та обачність. Я дуже втішений, що Латуччія тебе вподобала. Не думаю, що вона має багато друзів. А тепер, з твого дозволу, я мушу наглянути за іншими приготуваннями.
Коли Тіфані виходила з кімнати, її власний голос досі дзвенів їй в голові. Нащо вона бовкнула таке про одруження? Вона завжди думала, що так і станеться. Ну тобто, коли вона була трохи молодша — тоді вона думала, що це справді станеться, але ж це все в минулому, адже так? Саме так, у минулому! Ляпнути щось аж настільки слиняве і дурне... — як ніяково!
І куди їй тепер іти? Ну, роботи в неї повно; як і завжди. Нема кінця стражденним. Вона вже перетнула пів зали, коли до неї підступила одна зі служниць і нервово повідомила, що пані Латуччія просить зайти до її кімнати.
Дівчина сиділа на ліжку, викручуючи в руках носовичок — чистий, втішено зауважила Тіфані; вираз мала стурбований, тобто більш стурбований, ніж звичайний для неї вираз хом’яка, в якого чомусь зупинилося колесо.
— Дякую, що зайшла, Тіфані. Можна перекинутися слівцем у приватній бесіді? — Тіфані роззирнулася. Крім них у кімнаті нікого не було. — Приватно, — підкреслила Латуччія і ще раз крутнула носовичок.
«У неї небагато друзів серед однолітків, — подумала Тіфані. — Поб’юся об заклад, їй не дозволяли гратися з сільськими дітьми. З дому вона вибирається зрідка. За кілька днів — одружується. Ой лишенько. Висновок напрошувався сам. Так напрошувався, що навіть кульгава черепаха легко б його дійшла. А з іншого боку в нас Роланд. Королева Фей викрала його і силою утримувала в якійсь огидній країні, не дозволяючи старшати; рідні тітки його цькували, доля літнього батька — страшенно турбувала; на фоні цього всього він вважає за потрібне поводитися, ніби він років на двадцять старший, ніж насправді. Ой, лишенько».
— Як я можу тобі допомогти? — життєрадісно спитала Тіфані.
Латуччія прочистила горло.
— Після весілля у нас запланований медовий місяць, — її обличчя набуло делікатного рожевого відтінку. — Що саме на мене там очікує? — Тіфані завважила, що останні слова дівчина випалила пошвидше.
— В тебе є... тітоньки? — спитала вона. Тітоньки зазвичай дуже помічні в таких справах. Латуччія похитала головою. — Ти не думала поговорити про це з мамою? — запропонувала Тіфані, та коли Латуччія повернулася до неї, її обличчя стало червоне, як варений рак.
— Ти би хотіла про таке говорити з моєю мамою?
— Я зрозуміла проблему. Ну, в загальних рисах, і я аж ніяк не є експерткою...
Але вона, звісно, була[28]. Відьма не може не бути спеціалістом щодо того, що призводить до появи людей на світ; коли їй було тільки дванадцять, старші відьми вже доручали їй самій вилітати на пологи. А крім того, вона допомагала з ягнінням, ще коли зовсім мала була. Це природно, як казала Тітуня Оґґ, хоч і не так природно, як можна сподіватися. Тіфані згадала пана і пані Гамаксів, цілком поважну пару, що нажили були трьох дітей, перш ніж зрозуміли, звідки вони беруться. Відтоді Тіфані намагалася проводити бесіди з дівчатами певного віку, просто напровсяк.
Латуччія слухала, як хтось, хто потім обов’язково все занотує, а в п’ятницю, можливо, складатиме екзамен. Вона нічого не питала, аж доки, десь посередині розмови, не сказала:
— Ти впевнена?
— Так. Я цілком певна, — сказала Тіфані.
— Ну, ем, звучить достатньо нескладно. Звісно, гадаю, хлопці знають про такі речі все... Чому ти смієшся?
— На цей рахунок існують різні погляди, — сказала Тіфані.
Ага, тепер бачу. Я тебе бачу, ти, паскуда, паразитка, отруйна гидота!
Тіфані подивилася в дзеркало Латуччії — велике, обсаджене по периметру купою гладких золотих херувимів, яким загрожувала неминуча смерть через переохолодження. В дзеркалі було віддзеркалення Латуччії, а ще — розмите, але видиме — безоке обличчя Хитрого Чолов’яги. Його обриси почали проступати виразніше. Тіфані знала, що в неї на обличчі ані мускул не поворухнувся. Вона знала це. «Я йому не відповідатиму, — подумала вона. — Я майже забула про нього. Не відповідай. Не дай йому вхопити тебе!»
27
На Крейді не було власної традиції святих мужів, та позаяк крейдяні пагорби лежали між міською забудовою і горами, тут протікав — принаймні, за хорошої погоди — безперебійний потік жерців різних видів, і за ситний обід чи ночівлю вони розповсюджували святе слово і загалом забезпечували духовне техобслуговування. За умови, що жерці поводилися пристойно, люди не надто переймалися тим, який в них бог, головне, щоб він — чи, подеколи, вона, а іноді навіть воно — належно піклувалося про обертання сонця і місяця і не вимагало чогось захмарного чи нового. Приємний бонус — якщо жрець трохи знався на вівцях.