То був хлопчик.
Дуже худий хлопчик із довгим волоссям, що спадало на плечі, у футболці «Ред Сокс».
— Джонні! — закричав Клай. — Джонні, Крихітко Джонні!
Хлопчик злякано повернув голову на голос. Його нижня щелепа трохи відвисала донизу, від чого обличчя набуло тупого виразу. В очах не було нічого, крім неусвідомленої тривоги. Схоже було на те, що хлопчик думає про втечу, але перш ніж він устиг хоча б ногою поворухнути, Клай підхопив його і вже вкривав замурзане байдуже личко і розслаблений рот поцілунками.
— Джонні, — мов зачарований, повторював він. — Джонні, я прийшов по тебе. Я прийшов. По тебе. Я прийшов по тебе.
І якоїсь миті — можливо, тільки тому, що чоловік почав крутитися разом з ним на місці — хлопчик обійняв Клая за шию і повис на ньому. А ще він щось вимовив. Клай відмовлявся вірити, що це безглуздий вигук, у якому значення не більше, ніж у дутті в горлечко порожньої пляшки. То було слово. Щось подібне до «тооо», наче хлопчик намагався сказати «втомився».
А, можливо, «тааа» — так він у віці шістнадцяти місяців вперше назвав свого тата.
Клай вирішив, що повірить у це. Повірить у те, що блідий, брудний, худий хлопчик, що чіпляється руками за його шию, назвав його татом.
З того часу минув тиждень, і це було єдине, у що залишалося вірити. Один звук, що міг бути словом, одне слово, яке прозвучало для нього наче «тато». Зараз хлопчик спав на розкладачці в стінній шафі спальні, тому що там йому було спокійно, а Клай вже втомився витягати його з-під ліжка. Тісні стіни шафи, схожі на материнське черево, вочевидь діяли на нього заспокійливо. Можливо, це було наслідком навернення, через яке він пройшов разом з іншими. Перетворення. Фонери біля в'їзду до Кашвака перетворили його дитину на затравленого недоумка, у якого більше немає зв'язку зі зграєю для підтримки.
З сірого вечірнього неба посипав сніг. Холодний вітер розвіював його хвилястими змійками на головній вулиці Спрінґвейла, де більше не горіли ліхтарі. Здавалося, що для снігу ще зарано, але варто було лише згадати, що вони далеко на півночі, і всі сумніви відпали. Якщо сніг починав іти раніше за День подяки, це завжди викликало невдоволення, а якщо випадав ще до Геловіну, то невдоволення зростало вдвічі, але потім хтось нагадував, що ти живеш у штаті Мен, а не на острові Капрі, і все ставало на свої місця.
Клаю хотілося дізнатися, де зараз Том, Джордан і Деніз. Що робитиме Деніз, коли настане час пологів? Але з нею напевно все буде гаразд — ця жінка непохитна, як скеля. Було цікаво, чи Том із Джорданом думають про нього так само часто, як він про них, і чи сумують за ним так само сильно? Як йому бракує цих людей... Джорданових серйозних очей, іронічної посмішки Тома. Він ще не досить надивився на цю посмішку — події, які їм довелося пережити, не належали до розряду смішних.
Він не знав, чи був цей тиждень, проведений зі зламаним сином, найсамотнішим у його житті. І, поміркувавши, відповів собі ствердно.
Клай подивився на мобільний телефон, який тримав у руці. Усі інші думки відійшли на другий план. Чи варто зробити ще один дзвінок. На крихітному дисплеї, коли Клай вмикав телефон, відображалися риски сигналу, три великі риски, але заряд акумулятора не триматиметься вічно — йому це було відомо. І так само не міг він розраховувати на те, що Імпульс триватиме вічно. Джерело живлення пристрою, що надсилає сигнал на супутники (якщо саме це й відбулося і за умови, що це триває й досі), може врешті-решт вичерпатися. Або процес мутації, якого зазнає Імпульс, перетворить його на просту радіохвилю, ідіотське бубніння чи вереск на високих нотах, який лунає, коли помилково додзвонюєшся до чиєїсь факсової лінії.
Сніг. Сніг двадцять першого жовтня. Невже сьогодні двадцять перше? Клай утратив лік дням. Одне він знав точно: щоночі там, під снігом, гинутиме все більше й більше фонерів. І Джонні б теж помер, якби Клай не відшукав його вчасно.
Питання полягало в тому, що він знайшов?
Що врятував?
Тааа.
Тато?
Можливо.
Але відтоді дитина не сказала нічого, що хоча б віддалено нагадувало слова. Він охоче ходив із Клаєм на прогулянки... але часто брів кудись у своєму, одному йому відомому напрямку. При цьому Клаю доводилося знову хапати його. Так батько втримує малюка, що хотів було подріботіти десь з автостоянки перед супермаркетом. І щоразу, коли доводилося це робити, Клай мимоволі згадував заводного робота, яким він грався у дитинстві. Іграшка щоразу вперто пробиралася в куток і йшла маршем там на місці, безглуздо піднімаючи і опускаючи ноги, поки Клай не розвертав її обличчям до середини кімнати.
Коли Клай спробував усадовити його в машину — автомобіль із ключами, знайдений на дорозі, — Джонні запанікував і хотів було вирватися. Але, коли пасок безпеки був застібнутий, дверцята замкнені, а сам Клай сів за кермо і рушив з місця, Джонні знову затих і поринув у стан, що нагадував гіпнотичний. Він навіть самостійно знайшов кнопку, що опускала скло, і, заплющивши очі та трохи піднявши голову, підставив обличчя вітру. Клай побачив, як вітер розвіває довге брудне волосся його сина і подумав: «Господи, допоможи, я наче собаку везу».
Коли перед машиною вигулькнув дорожній риф, який вони не змогли об'їхати, Клай допоміг Джонні вилізти і побачив, що його син обмочився. «Він втратив навички користування туалетом разом із мовою, — з сумом констатував він. — Христос на милицях»[53]. І це виявилося правдою, проте наслідки були не настільки тяжкими чи безповоротними, як їх уявляв собі Клай. Джонні справді більше не вмів користуватися туалетом, але якщо зупинитися і вивести його у поле, то за необхідності міг помочитися. Або сідав навпочіпки і випорожнював кишечник, сонно дивлячись у небо. Можливо, спостерігав за польотом птахів у небі. А може, й ні.
На унітаз ходити не вміє, але гуляти проситься. І знову Клай подумав про собак, які у нього колись жили.
Тільки собаки не прокидалися посеред ночі і не заходилися криком, що тривав п'ятнадцять хвилин.
Тієї першої ночі вони зупинилися в будинку, розташованому неподалік від «Ньюфілдської факторії», й коли почався крик, Клай подумав, що Джонні помирає. Хлопчик заснув у нього на руках, але коли Клай підскочив мов ошпарений, його вже не було поряд. Джонні був не на ліжку, а під ним. Клай проліз у тісний простір між ліжком і підлогою, заповнений клубками пилу (від дна пружинного матраца його голову відділяв лише дюйм), і вхопив кволе тіло сина, що від напруги стало твердим, мов залізна рейка. Верески дитини мали надзвичайну силу, такий звук просто не міг іти з маленьких легенів, і Клай зрозумів, що чує їх у думках, через телепатичний підсилювач. Усе волосся на тілі, навіть в паху, здавалося, стало сторч і не опускалося.
Джонні верещав під ліжком хвилин п'ятнадцять, а тоді крики обірвалися так само несподівано, як і почалися. Його тіло обм'якло. Щоб переконатися, чи він дихає, Клай притисся головою до боку Джонні (одна з рук сина у цьому неймовірно тісному просторі якимось чином опинилася за головою).
Він витяг Джонні, в'ялого, як мішок для листів, і знову вклав брудне від пилу тільце у ліжко. Так і лежав біля нього, не заплющуючи очей, протягом години, а потім заснув сам. А прокинувшись уранці, зрозумів, що лежить у ліжку один. Джонні знову забився у той свій сховок, наче побита собака, яка шукає бодай найменшого прихистку. Така поведінка була прямою протилежністю до того, як чинили фонери раніше... але, ясна річ, Джонні був не такий, як вони. Джонні був якоюсь новою істотою, хай Господь його береже.
Зараз вони мешкали у затишному будиночку доглядача музею лісу в Спрінґвейлі. Запасів харчів вистачало, також тут була піч, що топилася дровами, а ручним насосом можна було качати питну воду. Навіть біотуалет і той був (хоча Джонні ним не користувався — Джонні вигулювали на подвір'ї). Усі вигоди зразка 1908 року.
Дні минали спокійно, якщо не брати до уваги нічні напади крику в Джонні. У Клая був час на роздуми. І тепер, стоячи біля вікна вітальні й дивлячись, як на вулиці кружляють сніжинки, поки Джонні спав у своїй схованці в шафі для одягу, він поступово усвідомлював, що час, відведений на роздуми, минув. Тільки він сам може все змінити, інакше все залишиться, як є.
[53]
«Христос на милицях» (