— Який ти незграбний. Йдемо, фаря тобі виберемо.
— Кого?
— Не знаєш, хто такий фаря? Про чотири копита чув? З опашем… І голова спереду…. Га-га-га…
— Ага… Тобто коня? А навіщо? — обережно запитав Петько, згадавши про свій невдалий досвід їзди верхи. Від короткої прогулянки в нього досі болів зад та нили коліна.
— Ти страху не імай. Навчу.
— А якщо я того… Не забажаю?
— Тобі любо неслухом бути? Князь доручив тебе мені, ось і будь у послуху. Відаєш, як у Святому Письмі сказано? Бий отрока, аще є надія. А я Святе Письмо поважаю та виконую. Урозумів? І що ти за отрок, якщо не відаєш, як верхи їздити?
Пішли на двір. Утоптана земля була така суха та тверда, що, здавалося, дзвеніла під ногами. Уздовж парканів пробивалася зелена травичка. Усюди чисто: ні тобі пластикових пляшок, ні шматків паперу, старих газет, узагалі сміття, такого звичного вдома, Петько не побачив. «Чисто живуть», — подумав Петько та лише згодом зрозумів, що всього цього сміття ще просто не винайшли. Подумки посміхнувся — краще б і не винаходили! Сама грязюка від нього!
Ратибор завів Петька на задній двір, де стояли дві комори та ще одна будівля з маленькими вікнами, крита соломою. Біля воріт лежала копиця сіна, і Петько здогадався: це, мабуть, і є стайня.
— Агов, челядники! Ану, вилазь на світ Божий! По княжому велінню!
Ратибору довелося ще двічі вгатити кулаком по воротах. Нарешті зарипіли величезні куті завіси, і з темряви вилізла голова з довгим нечесаним, у сухих бадилинках, волоссям.
— Чого треба? — запитала голова, намагаючися розплющити очі.
— Ах ти ж, шиша! Це ти як із гриднем княжим розмовляєш? Аще батогів захотів? Забравсь у язвіну[42] і хропеш собі потихеньку?
— Та ти що, Ратиборе… — розгубився конюх, коли нарешті второпав, хто до нього прийшов. — Я фарям сіно задавав.
— Блудословиш,[43] Вадько! Гляди мені… Я й без ключника на тебе укорот знайду.
— Та ти що, Ратиборе… Усе, в чому нужда, все зроблю!
Пам’ятав Вадим, як навесні Ратибор за лінощі відшмагав його батогом безжально, і було за що. Після довгої гонитви гарячого комоня, дорученого йому вояком, не виходив, попоною не накрив, а напоїв холодною водою, від чого у комоня приключилася недуга, і він пав. А комонь для вояка — бойовий побратим. За це Ратибор і висік лінивця від усієї душі, а сам потім довго побивався над загиблим другом.
— Не мій урок,[44] а князя Данила. Молодого огиря[45]дай мені для цього отрока, головне спокійного… Парубку ще вчитися потрібно.
— Є такий. Ходімо, подивімося.
— Ти, Петре, повинен зрозуміти, що комонь для воїна — брат рідний. Тому коли з ним знайомитимешся, йому чимось треба догодити. Ось, тримай, кусень хлібця. Хліб — він від Бога, комонь це одразу відчуває. Подобається комоню хлібчик…
Пішли стайнею. У нешироких стійлах форкали коні. Хрумтіли сіном, глухо стукали копитами по втоптаній землі, мотали головами. У сонячних променях, що пронизували темряву стайні крізь маленькі віконця, плавали порошинки. Міцно тхнуло кізяками та сіном, але як тут було здорово! Тихо, затишно… Петько відчув, як на душі в нього потеплішало, всі негаразди наче зменшилися й забулися.
— Ой, як гарно… — прошепотів він.
— Ну… Ось і він… — конюх Вадим зупинився біля останнього стійла. — Баский[46] огир виріс. Того літа був нужний, обаче виходили.[47]
— Як нарекли?
— Агнем.[48]
— Ну, Петре, йди, знайомся.
— А не вкусить? — трохи настрашений, Петько стояв за крок від коня, стиснувши у спітнілій долоні кусень хліба.
— Ні, — посміхнувся конюх. — Агня і є агня, але рище добре.
— На, Агню! — прошепотів Петько та простягнув коневі кусень хліба.
Ще зранку Петько навіть і подумати не міг, що з ним таке станеться. Хто б у таке повірив? Опинитись у стародавньому Києві, побачити князя Данила Галицького! Все це, ясна річ, супер та прикольно, але йому здавалося, що все це відбувається ніби не з ним. Просто дивиться черговий голівудський фільм-казку. От зараз прийде мама, вимкне телевізор, і на цьому все закінчиться. І він піде надвір ганяти м’яча. Чи сяде за комп'ютер… Чи піде до Льохи… Словом, візьметься до своїх звичних справ. Але тепло кінських губ, які обережно взяли кусень м’якого хліба з долоні, і погляд великого бузкового ока, який запав, здалося, у саме серце, в одну мить перекинули все з голови на ноги. Острах перед великою та дужою твариною зник, і несподівано для себе Петько притулився до кінської морди обличчям. Людський та кінський подихи злилися — і від почуттів, що охопили Петька, по його щоці побігла непрохана сльоза.