— Мати моя рідна… — тільки і зміг пробурмотіти він. Петько нарешті усвідомив, що все це відбувається насправді.
— Володю, — гукнула з кухні тьотя Саша, Петькова мати, — тобі Петько не казав, куди пішов?
— Ні, не казав… — Дядя Володя бряжчав інструментами, лагодячи у ванній кран.
— Воду скоро увімкнеш?
— Ага, як тільки — так одразу.
— Де ж Петько? Він навіть не поснідав.
— Не знаю… Ой! — Дядя Володя прищикнув пальця, струснув рукою та скривився. — Подзвони йому на мобілу…
Тьотя Саша витерла руки, повісила кухонний рушник на плече і взяла трубку.
— Поза зоною досяжності.
— Може, трубка розрядилася? Льосі зателефонуй.
— Чуєш, Вовчику, а й у Льохи не відповідає.
— Бігають десь разом. Не бери дурного в голову. Що з ними може статися? Двадцять перше століття надворі!
— Ага, — не заспокоювалася тьотя Саша, — а телевізор хоч не дивися. Програма новин — наче фільм жахів. Вночі потім заснути не можна.
Дядя Володя пробурмотів щось у відповідь, але що саме — дружина не розчула. Доки смажилися котлети, вона постійно кидала оком у вікно, сподіваючися поглядом зачепити десь примітну футболку сина. Запахло горілим.
— Ай, Господи! Не догледіла! Куди ж Петько пропав?
Батько, трохи ошелешений підморгуванням та поклонами кота, тільки розвів руками:
— Ніколи б не подумав, що коти бувають такі розумні. Це у Булгакова кіт Бегемот[49] усякі штуки витворяє. Так він і не кіт зовсім, а людина… Тобто нечиста сила. А тут справжнісінький котисько, справжніше не буває! І на тобі! Треба буде за ним поспостерігати. Добре, нехай побуде, там подивимося. Але диви-но мені, Льохо! Годування, вода… Ще треба буде ванночку з піском завести. Коти, вони, сину, свої потреби у пісок справляють. Це все на тобі! Домовилися?
Останнє питання тато міг і не ставити. Ясна річ, домовилися. Головна справа вирішилася швидко й благополучно, і Льоха, радісний з того, забіг до своєї кімнати. Слідом за ним у прочинені двері шмигонув і рудий кіт.
— Агов, синку! Як кота звати? — усміхаючись, гукнула вслід мати.
Льоха висунув голову у двері та сказав:
— Маняма.
— Як? — здивувався тато. — Що за чудернацьке ім'я?
— Нормальне ім’я, — завірив Льоха, — коту яка різниця, як його звуть?
— Та добре, — пробурмотів тато, здивовано знизавши плечима, — хоча насправді він Рудий… Чи Рудик… А як так, то нехай буде Манямою.
Вже за зачиненими дверима Льоха повалився на ліжко. Він просто душився зо сміху.
— Ну, Манямо, ти даєш! Ти б бачив таткові очі, коли ти йому вклонився! Ти б ще подякував!
Маняма посміхнувся та витер лапою вуса:
— А що? Як кіт, то можна бути неввічливим? — він розмовляв уже значно краще та майже не шепелявив.
Прибулець, наче господар, пройшовся кімнатою, стрибнув на ліжко і ліг поряд із Льохою.
— Що будемо робити, Манямо?
— Ти ж сам казав. Чекати, Льохо, чекати, поки не запрацює буй. Ми самотужки нічого не вдіємо. Треба чекати на рятувальників, або поки ця залізяка запрацює.
— Не залізяка, а каменюка.
Маняма махнув рукою: яка різниця? Все одно треба чекати. А чекати та наздоганяти — найосоружніша річ.
Задзвонив телефон. Тато взяв трубку. Телефонував батько синового товариша Петька. Ввічливо привітавшися, він запитав, чи вдома Льоша, й отримавши ствердну відповідь, попросив покликати його до телефону.
— Льошо, добрий вечір. Скажи, будь ласка, ти випадково не знаєш, де Петько? Вже вечір, а він як зранку гайнув з дому, так досі і не з’являвся Ми вже перехвилювалися всі.
На цю розмову Льоха чекав цілий день. Чекав і боявся її. Що відповісти Петьковим батькам? Розповісти про камінь? Це ж суцільне марення! Показати Маняму як доказ? Хіба це когось заспокоїть? Навпаки, дізнавшися, що сина закинуло буєм невідомо в які далі та в які часи, а в цьому Льоха вже не сумнівався, вони налякаються ще більше. А якщо почнуть щось робити з буєм? А почнуть! Тільки дізнаються — відразу якісь розумники знайдуться: розібрати та подивитись! А як його зроблено? А що там всередині? А як же! Це ж посланець чужої цивілізації! І начхати їм буде, як потім Петько та Маняма повернуться до своїх батьків. І він, хоч і незадоволений собою, але майже з чистим сумлінням, відповів:
— Дядю Володю, вибачайте, не знаю.
Розділ 10. Сутичка
Корчма Зсссі примостилася на самій околиці величезного базару. Коли спецагенти та Тссст запливли у широко розчахнуті двері, перед їхніми очима відкрилася неприваблива картина. Корчмар, опасистий коротун із синцем під оком, з напівроздертим хвостом висів над шинквасом між довгим жабуринням. Очі його були заплющені, а голова лежала на великому кулакові. На підлозі валялися великі мушлі, що правили за посуд. Ще кілька таких самих стояли на столах. Недоїдки, розкидані по шинку, пожадливо доїдала зграйка невеличких строкатих рибок. Під стелею колихалося кілька пучків сплутаного латаття.