— М-р-р-р… Няв!
— Боже мій, — пробурмотіла мати, — мені іноді здається, що це зовсім не кіт. Агов, ти хто?
Кіт вигнув спину, задер хвіст трубою і голосно нявкнув, не залишаючи жодних сумнівів, що він найсправжнісінький кіт. Льоха ледве стримувався від реготу, споглядаючи, як його дивовижний друг старанно показує, що він пересічний рудий кіт. Мама кинула на кота недовірливий погляд і знову запитала сина:
— Синку, вечеряти будеш?
— Мамо, а можна, я повечеряю у кімнаті?
— У кімнаті? А чому не на кухні?
— Та в мене тут форум у Інтернеті, — забурмотів не дуже переконливо Льоха, — я не можу… Юзера чекають… І взагалі…
Мама знизала плечима:
— Добре. Тільки прибереш за собою, та й на столі акуратніше…
Льоха швиденько притягнув з кухні тарілку, повну смаженої картоплі, непомітно кинувши під неї дві котлети, а в окрему тарілку щедро насипав овочевого салату, налив чаю у найбільшу кружку і прихопив пару виделок. Мама нічого не помітила. Маняма набув своєї природньої подоби. Обидва зголодніли і з апетитом налягали на картоплю та котлети.
— Синку! — Маняма ледь встиг натиснути кнопку комунікатора та перетворився на кота. Виделка з половиною котлети на мить застигла у повітрі і голосно дзенькнула об стіл. Мати зазирнула до кімнати. Льоха, наче нічого і не сталося, наминав картоплю. По підлозі у бік ліжка котилася половина котлети. Мати провела її поглядом. До котлети одразу підскочив рудий кіт і почав з задоволенням наминати.
— Льошо, я ж просила акуратніше! А годувати кота котлетами — чи не буде йому зажирно? Завтра ж куплю сухий корм.
Після вечері знов міркували, з якого боку підступитися до непростої справи Серги. Ясна річ, можна б було просто махнути на усе рукою, тим більше Серга сам був винен в усьому. По-перше, ні з того, ні з сього наїхав на Маняму у парку, ледь не відібравши комунікатор, і взагалі… А по-друге, не вештався б по салонах ігрових автоматів — взагалі нічого б не було. Але почуття справедливості не давало спокою ні зоряному прибульцю Манямі Корпурамі, ні Льоші, його земному другу.
— Знаєш, що я тобі скажу? — Льоха почухав ніс. — Моя совість зовсім безсовісна. Вона мені спокійно жити не дає.
— Це як? — не зрозумів Маняма.
— А дідько його знає як… Гризе та й гризе… Через кого? Через Сергу?! Якби мені хтось сказав би ще день тому, що я хвилюватимуся через цього дурня, — не повірив би!
— Буває всяк — і так, і сяк! — філософськи відповів Маняма.
По обіді Ратибор повів Петька у світлицю для гриднів. У кутку великої кімнати біліла велика грубка. Уздовж стін стояли лави, заслані цупкою сірою рядниною. На деяких лавах спали княжі гридні. Ратибор зняв із себе свиту, згорнув і підклав під голову замість подушки.
— Поспати після обіду — Божа справа. Лягай он туди, — він тицьнув пальцем у бік вільної лави і за мить вже спав міцним сном.
Петько і собі спробував вмоститися, але лава була рівною і твердою, одразу заболів бік, а потім спина. Покрутившись хвилин десять, він усе ж таки задрімав — надто вже втомився за цей незвичайний день. Прокинувся Петько від штурхана у бік. Поряд стояв та посміхався Ратибор:
— Ач, який ти сонько! Прокидайся! Пора вже!
Спросоння Петько відразу не зрозумів, де знаходиться і хто ця могутня бородата людина, яка так брутально смикає його за плече.
— Куди пора? Чого пора? Що, будильник? — забурмотів він. — У чому справа? Хто ви?
— Розум заспав, чи що? Давай, отроче, прокидайся! До святих отців підемо, князь наказав тебе до грамоти привчати. Підемо у храм святого пророка Іллі,[61] що на Почайні.
— До грамоти? — здивувався Петько. — Та я наче і грамотний.
— Ти? — від здивування Ратибор широко розплющив очі. — І хто тебе навчав?
— У школі.
— Де-де? У який такій школі?
— Це у нас, у вечірніх країнах, — спохопився Петько.
Ратибор підійшов до образів, що висіли у кутку, та витяг важкеньку книгу. Розкрив навмання і сунув Петьку під ніс:
— Канорхай![62]
— Що? — у свою чергу здивувався Петько, але відмовитися не наважився, утупився у незнайомі букви, довго їх розглядав, аж поки насилу склав перші кілька слів:
— Слава тобі г…і ц…ю н…б… сьні. Яко подоби мя написати єу…г…лиє… се…почахь… же е писати[63]…
Ратибор був вражений. Дивовижний гість із вечірніх країн, шмаркач, справді вмів читати! Не так, правда, як святі отці, але все ж таки! Такий молодий, лише хлопчисько, а склав незрозумілі йому, дорослому мужу, значки у зрозумілі словеса!
61
Храм пророка Іллі знаходився на березі Дніпра та Почайни. До 988 року це був єдиний новий християнський храм у Києві, і цілком можливо, що стародавніх киян хрестили саме біля його стін.
63
Цитата з Остромирова Євангелія, написаного, ймовірно, у середині XI ст. Повністю цитата звучить так: «Слава тобі, господи і царю небесний, за те, що подвиг (вразумів) написати мене це євангеліє. Почав же його писати».