Кабінет Оброри дивним чином поєднував великі розміри та затишність. Господар назустріч не вийшов, але підвівся і простягнув руку.
— Вітаю, Аголе! — і з запитанням подивився на його друзів.
— Це Реза, а це Фелела, мої друзі та соратники. Велике лихо привело нас у Виринею.
Брови Оброри полізли вгору.
— Що відбулося у наших сусідів?
— У нас прокинувся дракон, — тихо сказав Агол.
— Дракон на ім’я Мадингма, — додала Фелела, не зводячи погляду з Оброри.
— Фью… — свиснув Оброра. — Як же ви проґавили?
Агол важко зітхнув і промовчав, а Реза енергійно махнув рукою:
— Хіба ми проґавили? Ми це зараз розгрібаємо! А той, хто це накоїв, давно по той бік материка!
— Та-ак, — протягнув Оброра, — знайомо… Як усе це мені знайомо… І що ж ти бажаєш, Аголе? Дракон прокинувся, його заснути не примусиш, ти ж знаєш!
— Цього разу все інакше. У нас є шанс. Маленький, примарний, але є. Нам потрібна парингея. Пару контейнерів. У борг.
— І?
— У нас є не зовсім звичайний помічник. Він з іншої планети.
— Звідки? — Вуха на голові місцевого олігарха стали навсторч.
— Ви правильно почули, шановний Оброре, нам допомагає інопланетянин.
— Як?
— Не знаю, — Агол з перестороги вирішив нічого не розповідати про інопланетну зброю, про що заздалегідь попередив своїх супутників. — Коли ми від’їжджали сюди, у Блостера, так звуть нашого друга, це виходило.
— Оце так… Дива, та й годі.
— Нам потрібна парингея. Терміново, — Агол дивився Обророві просто у вічі. — Мінімум два контейнери.
Оброра перевів погляд на Фелелу.
— Інакше наше місто загине сьогодні, — прошепотіла вона пересохлими губами, — а ваше — завтра.
Оброра замислився.
Розділ 15. Хто такий Дарвін?
Зранку, коли батьки пішли на роботу, друзі спокійно поснідали. Насамперед пішли у парк перевірити, чи не було рятувальників, але там нічого не змінилося. Геть не було чого робити. Вештатись по вулицях у цей несподівано спекотний серпень бажання не було, і Льоха запропонував:
— Слухай-но, Манямо, а може, підемо у музей Києва? Київ дуже стародавнє місто, — І подумавши, що Маняма може засумніватися у його словах, додав переконливо. — Правда, правда!
— Музей? А що це таке?
— Це місце, де збирають усілякі історичні штукенції. Землю копають, знаходять… Старі книжки, ну й таке інше… Різні ці… Гайда, сам побачиш!
— Це цікаво? Ти там уже був?
Льоха кліпнув очима. У тому ж і справа, що сам він до цього музею жодного разу не ходив. Ой, як соромно! Це ж треба було так проколотися! Але брехати новому другові не хотілося. Що ж, є як є.
— Не був, Манямо. Якось не виходило…
На його подив, Маняма відреагував на таке, з погляду Льохи, дещо ганебне зізнання абсолютно спокійно.
— Ну… Раз не був, тоді ходімо.
Вийшло так, що начебто не Льоха вів Маняму до музею, а зовсім навпаки, зоряний гість запрошував туди земного господаря. Але це ще був не кінець Льохової ганьби. Коли Маняма погодився піти до музею, Льоха осоромився ще раз. Він раптом зрозумів, що не знає, де розташований музей Києва. Довелося йти додому, вмикати комп’ютер та лізти до Інтернету. На Льохів подив, адреси музею він у Інтернеті не знайшов, зате знайшов телефон. Знервований голос у трубці відповів, що на сьогодні музей немає ані адреси, ані приміщення.[70] Льоха був ошелешений і спантеличений. Чого-чого, але такого він не очікував! Поміркувавши, він вирішив, що вдруге ганьбитися перед Манямою не варто, і плавно замінив музей історії Києва просто Історичним музеєм. Він пробив по Інтернету адресу. Музей виявився поруч із фунікулером, поблизу Андріївського узвозу. Узвіз — місце саме по собі цікаве. Тільки узвозом можна побродити годин зо дві, з цікавістю і з добрим настроєм.
Маняма у метро нічого нового для себе не побачив, але фунікулер йому дуже сподобався. Маленькі вагончики з натужним рипінням підняли їх на Михайлівську площу, а звідти до Андріївського узвозу було рукою подати.
— Торгують? — запитав Маняма, коли вони дійшли до початку Андріївського узвозу. За ті кілька днів, які він провів у Києві, прибулець звик до торгових яток на кожному зручному місці.
— Торгують, — також лаконічно відповів Льоха, — так… Всілякі дрібнички для туристів. Нам он куди, — він вказав рукою на сходи.
Піднялися ними і вийшли прямо до зеленого паркану.
— А там що?
Льоха покрутив головою і побачив білу табличку. Підійшли ближче.
— Ага… Це фундамент Десятинної церкви. Розумієш, — натхненно почав він, — раніш тут стояла велика церква. Дуже давно, — він згадував урок історії і розповідь Тьоті Лошаді, — на Київ напали татаро-монголи. Наші билися з ними з усіх сил, але татаро-монголів було більше, і вони Київ того… Узяли. А наші заховалися сюди, у цю церкву, і їх було дуже багато. Церква не витримала і зруйнувалася, а татаро-монголи усіх побили. З тих часів залишився один фундамент. Ось тут і роблять розкопки.
70
Коли писалася ця книжка, тобто у жовтні 2008 р., автор намагався відшукати музей Києва, але з ним сталася та же історія, що й з Льохою: музей Києва не мав приміщення. Ой, як соромно було перед Манямою!