Ратибор кілька хвилин стояв на сходах храму. Він не зводив очей з дверей, за якими зник Петько. Постояв, постояв, посміхнувся сумно та й пішов собі геть. Знав князь, кому доручити опікуватись отроком, знайденим так дивовижно. Три роки тому загинула родина Ратиборова. Налетіли половці, кровожерливі та жорстокосерді, спалили та зруйнували вщент сільце, де мешкав Ратибор із родиною. Повернувся він з княжого походу — а на місці хати лише згарище. Яблуня, що поряд із хатою росла, від спеки скоцюбилася й засохла. Так і Ратибор, наче та яблуня, засох душею. Полишив він згарище, бо не міг на тому місці більше жити, повернувся до Києва і вже на те місце ніколи не приїздив. Був Ратибор спокійним і добрим, але як справа доходила до січі з половцями, угаву на нього не було жодного, нікого не жалів, не милував. А тут Петько нагодився, літами такий же, як і син Ратиборів старший — і щось наче прокинулось у засохлій душі княжого гридня, наче зелена гілочка навесні потягнулася від сірого засохлого стовбура до блакитного неба. Коли князь наказав йому наглядати за знайденим отроком, наче блискавка вдарила йому у серце: «Змилувався Господь Бог, подарив мені увер![71] Наче, синка возвернув!»
І почав Ратибор навчати Петька так, як навчав би й рідного сина: з любов'ю, але в суворості.
Тим часом Петько йшов-йшов за братом Іовом і прийшов у велику світлицю. Добиралися вони до неї довго, як здалося Петькові, підземним ходом, тому що віконця скінчилися і монах від жовтої свічки запалив смолоскип. Коридор відчутно пішов донизу, потім вирівнявся, і нарешті вони опинилися перед міцними дверима. Монах задзеленчав ключами. У кімнаті Петько побачив те, що менш за все очікував побачити. Уздовж стін стояли полиці, збиті з грубо обтесаних мостин, заповнені великими товстими книгами. Тут була ціла бібліотека!
У Петька відпала щелепа. Монах, задоволено посміхаючись, сказав:
— Увесь наш живіт[72] — суєта, іно знання — вічні.[73] Мудрість се дає Господь Бог через книги. Я радий, що Господь Бог сподобив тебе навчатися сій благій справі. Чи добре ти відаєш грамоту?
— Так це… — розгубився Петько, не знаючи, що відповісти. Читав він як і всі хлопці його віку, але ту книгу, яку недавно давав йому Ратибор, прочитати до пуття не зміг. Бекав, мекав, шукаючи знайомі літери, але й вони у звичні слова складатися не бажали. Читав, як незнайомою мовою. Ганьбитися перед монахом не бажав.
— Я кор… кохр… кон… — спробував він згадати мудрувате слово.
— Канорхаєш? Молодий сильно… — почав сумніватися монах. — Ну, то й добре.
Він пройшов уздовж полиць і взяв одну книгу, обережно перегорнув сторінку, подивився і повернувся до Петька.
— Чти, отроче! — І поклав перед ним величезний фоліант.
— Та я ж не канорхаю, я з цих… З вечірніх країн…
— Не блажи, отрок, а то різки скоштуєш! Яка буквіца? — і тицьнув сухим пальцем в велику, прикрашену витребеньками, букву.
Петько з великим трудом упізнав букву «А», навіть не скільки впізнав, скільки вгадав:
— Може, «А»?
— Не «а», а «аз».[74] А це?
— Б-є, — бекнув, наче баран, Петько.
— Не бєєє, — передражнив його брат Іов, а «буки»… А це «добро», «глаголь»… Урозумів? Та й добре, хоча ти і з інших країн, але абетку розумієш, буду тебе навчати.
— А чи можна запитати? — несміло запитав Петько.
— Вопрошай, — посміхнувся брат Іов, — токмо, коли до мене глаголеш, мене треба називати «брат», бо всі люди — браття та сестри у Христі.
— Добре, брате Іове, — погодився Петька.
А що ж йому ще залишалося? В які часи потрапив, у тих і жити треба! Коли він ще дістанеться до заповітної берези з зав'язаною хустинкою на верхівці? Петько обвів поглядом кімнату: книги, книги, книги… Він згадав, як Тьотя Лошадь розповідала, що у давнину книга була великою рідкістю. Книги переписувалися від руки, а замість паперу слугував пергамент, який робився з козячої чи телячої шкіри, тому і книги були такими товстими та дорогими. А тут ціла бібліотека!
— Брате Іове, — Петько добре засвоїв урок, і монах зауважив це, схвально кивнувши, — тут стільки книг! Я собі уявляю, скільки вони коштують! Кому вони належать?
— Харатья[75] коштовна, брате Петро, не тому, що пергамент дорогий чи труд велій[76] книгу сотворити. З книги ти можеш многія хитрості[77] пізнати. Звідси і ціна їх велія. А книги сії збирати начаша ще князь Ярослав, якого за розум прозвали Мудрим. Книги почиташа і Святу Софію побудуваша, оставіши сю хитрость велію нам, своїм наследкам.[78] Доступні сії харатьї не багатьом, але користь від них велія. Ну що ж, з Божою поміччю, почнемо.
74
Аз, Буки, Веді, Добро, Глаголь, — старослов’янські назви букв. Звідси походить слово «Азбука».