Прийшла з роботи мати. Маняма одразу перетворився на рудого кота, прилаштувався на Льохиному ліжку й замуркотів. Льоха посміхнувся:
— Годі, тобі, Манямо, викаблучуватися! І без муркання можна обійтися!
— Як шшше, — просичав Маняма, — а раптом мати зайде? Щщще подумає, щщщо ти мене ображжжаєшшш.
— Як же, образиш тебе! Ти не тільки на кота, ти ж і на тигра можеш перетворитися, га? Адже можеш?
Маняма кивнув:
— Звісссссно… Навіть легко.
— Отож бо…
— Льошо, синку! Вечеряти будеш? — крикнула з кухні мати.
— Мамо, можна, я у своїй кімнаті повечеряю?
— Не можна! Ти й так останнім часом розбестився, кожного разу у своїй кімнаті їси. Це неправильно. Для цього є кухня!
Як Льоха не пручався, але таки мусив іти на кухню. Маняма у вигляді рудого кота йшов поряд, задерши хвіст трубою. Коту мати налляла молока у тарілочку, а Льоха поклав в окрему тарілку дві ложки смаженої картоплі, пів-котлети, а поряд половинку яблука.
— Льошо, ти що? Хіба коти їдять смажену картоплю? Та ще й заїдають яблуками? — здивовано запитала мати.
— У нас не просто кіт! — відповів Льоха. — У нас суперкіт, а суперкоти повинні харчуватися різноманітно.
— Льошо, коти — хижаки! Хоча кота і кличуть Манямою, але це не означає, що він якийсь суперкіт. Кіт як кіт, нічого особливого! Але навіть і суперкоти смаженої картоплі не їдять!
Рудий кіт Маняма не поспішаючи підійшов до тарілочок з молоком та смаженою картоплею, зітхнув, наче людина, від чого мати відразу нашорошилася, і заходився їсти смажену картоплю.
— А… — розгублено промовила мати. — Це… Як його… Картоплю?
Маняма швиденько упорався з картоплею, підтягнув лапою половинку яблука й з апетитом захрумтів. Мама гепнулася на стілець.
— Це що ж це… — розгублено прошепотіла вона.
— Бачиш? — переможно сказав Льоха. — Я ж тобі казав, що Маняма у нас суперкіт! Фрукти — вони корисні, як вважаєш, Манямо?
Кіт проголосував «за» піднятим трубою хвостом. Мати все ще кліпала очима, витираючи долонею спітнілого лоба, водночас хитаючи головою:
— Це ж треба? Смажену картоплю… Яблуко… З глузду можна з'їхати!
Повечеряли. «Руде чудовисько» ввічливо потерлося об мамину ногу, муркнуло і почимчикувало у Льохину кімнату.
— Будь ласка… — розгублено відповіла мати і знову повторила: — Це ж треба… Яблуко…
За день Поділ знелюднів. Усі мешканці зі своїм нехитрим скарбом, коровами та вівцями, піші та комонні, перебралися під захист київських мурів. У Верхньому місті одразу стало затісно. На усіх подвір’ях мукало, іржало та бекало. Стогнали і плакали жінки, молилися монахи, мужики суворо оглядали зброю, точили мечі та криві половецькі шаблі… Перевіряли кольчуги, пробували на міцність щити. Увесь Київ готувався до січі не на живіт, а на смерть. Знали, які вони, татарове!
Петько разом із братом Іовом перебрався у Десятинну церкву. Разом із пестуном він точив свою невеличку шаблю, вправлявся у стрільбі з лука та у метанні списа. Монах час від часу кидав на хлопчика уважні погляди і сумно усміхався в бороду. А на другий день після переїзду пішов кудись у місто і приніс невеличкого розміру важку кольчугу та шолом із гострим шишаком.
— Ось, поміряй байдану.[82]
Петько натяг кольчугу. Вона була трохи великувата, але нічого… Важка тільки, та й шолом не з легких.
— Нічого, нічого, — брат Іов обійшов навколо хлопчика, — справжній гридень! Важка байдана?
Петько пересмикнув плечима:
— Та як є…
— Зате надійна. Та й шолом зайвим не буде. Бач, шишак який гарний! Будь-який меч ковзне і шкоди не завдасть. Добра байданка…
Петькові дуже кортіло запитати, звідки брат Іов її приніс, але він стримався. Монах прочитав у очах хлопця приховане питання, посміхнувся, пропустив крізь кулак свою густу бороду та й промовив:
— Моя це байдана. І шишак мій. Довгенько пролежали, але ж згодилися. Носи, Петре!
Кольчуга, незважаючи на свою вагу, рухів не сковувала, зате шолом був трохи завеликий. Довелося у шкіряному ремінці робити зайву дірку, аби той добре тримав, а шолом не злітав при рвучких рухах. Обідали, коли за невеличкими віконцями почувся глухий грізний шум. Отець Пилип прислухався й кивнув Петьку: