— Діду! Привіт! Зачекай, я зараз допоможу! Льохо, здоров! — на бігу поздоровкався Вадим, відкрив дверцята машини і почав витаскувати діда з салону. Той посміхався онуку, а потім незграбно зачепився ногою за поріг машини і зморщився.
— Ти чого, дідусю?
— Хвороба аристократів, онучок. Подагра, хай їй грець! — І пішов, накульгуючи, до під’їзду. Правицю він з кишені не витягав. Вадим підтримував діда з лівого боку, відчинив перед ним двері до під'їзду і на останок помахав Льосі рукою:
— Бувай!
Двері ляснули, онук та дід зникли у темряві під’їзду. Маняма із сумнівом похитав головою:
— З такою ногою наважитися на підпал салону?
— Далі буде видно, Манямо. Ноги тут не головне… — задумливо відповів Льоха. — Можна сказати, зовсім не головне.
— Це ти про що? — запитав Маняма.
— Ходімо, ще раз салон оглянемо.
— Ходімо, — погодився прибулець.
Салон ще ніхто не чіпав. Тут усе залишилося так, як було одразу після пожежі. Всередину Льоха навіть не заходив, уважно оглянув салон зовні. Легка споруда була побудована впритул до бетонного паркану. Одна коротка сторона була глуха, без вікон, на іншій — одне вікно. На довгій стороні — двері та три вікна, забрані металевими ґратами. Льоха підійшов ближче та уважно оглянув залишки розплавленого пластмасового вікна, розташованого на короткій боковій стіні.
— Ага… Ясно… Тут була кватирка. І ґрати до самого верху не доходили. Дуже цікаво! Просто супер!
— Що супер? — не зрозумів Маняма, — ти про що?
— Тихо, Манямо, тихо… — Льоха посварився на свого незвичайного друга пальцем. — Не злякай думку. Дуже хочеться глянути на предка нашого Максима.
Максимом кликали третього підозрюваного. Льоха сам кілька разів бачив, як той виходив з салону ігрових автоматів.
— Я знаю, де Макса шукати. Найближчий салон автоматів біля ринку, за дві зупинки. Готовий закластися на що завгодно: в останні дні канікул він тусується з такими ж бельбасами саме там. Продується до вітру у кишенях і йде на ринок. Комусь щось допоможе, заробить пару копійок і знов у салон. Так що ходімо туди.
До ринку вони доїхали на маршрутці. Салон зазивно виблискував різнобарвними вогниками неподалік від зупинки.
— Не шкодують грошви на рекламу! От хто вже мені не подобається! Й сам би попалив! — сказав Льоха.
Обидва зазирнули всередину салону. Охоронець кинув на них побіжний погляд, але навіть і не думав спиняти, хоча з першого погляду було зрозуміло, що обидва клієнта неповнолітні. Льоха одразу побачив Макса. Той азартно тицяв пальцями у кнопки й раз у раз кидав у ненажерливу шпарину монету за монетою. Автомат грав простеньку мелодію, миготів кольоровими вогниками й жер монети, наче голодний собака сосиски.
— Агов, Максе! — Льоха вдарив гравця по плечу.
Мабуть, у Льохи була щаслива рука, тому що вслід за ударом у лотку автомата задзеленчали монети.
— Bay! — загорлав Макс, — просто клас!
Він вигріб з десятка два монет та продовжив гру.
— Максе, ти чуєш мене?
— А… Це ти, Льохо? Чого тобі?
— Максе, це правда, що твій дід їздить на старій машині?
— Правда. Тільки не на старій, а на колекційній.
— І в чому різниця?
— У колекційній машини усі запчастини оригінальні, справдешні. Дід їздить на «Побєді», їй більш як п’ятдесят років, а в неї все справдешнє, зрозумів? Є! — і він знов вигріб з лотка десяток монет, — чуваки, ви як пришли, мені пруха поперла! Постійте ще трохи…
— А де його можна знайти?
Макс, захоплений грою, навіть не поцікавився, нащо Льосі знадобився його рідний дідусь:
— Вулиця Каштанова, тридцять п’ять, квартира вісім. Постійте трохи, може, я ще виграю?
Льоха вже зібрався йти, коли Маняма смикнув його за рукав:
— Слухай-но, це і є ті самі автомати?
— Ага, а що?
— Який примітив! Просто жах, як можна на це вестися?
Маняма непомітно витяг комунікатор, натиснув кілька кнопок, і знову сунув у кишеню.
— Йдемо, чи що? — нетерпляче покликав його Льоха.
— Йдемо, йдемо… — відгукнувся Маняма й пішов по салону, не виймаючи руки з кишені. Не встигли зачинитися за ними двері, як з усіх автоматів у лотки посипалися гроші. Від неочікуваного голосного дзвону монет присів охоронець, чергова схопилася за голову, а Макс радісно загорлав:
— Є! Спітнілий Джек!
— Зачиняй салон! — луною відгукнулася чергова охоронцю й кинулася дзвонити господарю про неймовірний випадок: на всіх автоматах одночасно, навіть на тих, на яких ніхто не грав, раптом випав «Джек пот»!
Три доби били татари страшними метальними машинами у міцні кам’яні мури й Лядські ворота. Усі три доби київська дружина не сходила з широких стін і спостерігала, чи не збираються нехристи на приступ? Не один раз при найменшому підозрілому шумі спітнілі навіть у грудневій стужі долоні вихоплювали з піхов мечі, хапали тугі луки та важкі списи. У дружину пішли усі: мужі, які слугували князю на високих посадах, повара та конюхи, тіуни[87] і ключники, які досі лише гладшали на княжому дворі. Вільні люди: ремісники, купці, ясна річ, дружинники, які залишилися у місті, смерди[88] і навіть закупи.[89] Весь Київ у ті дні був на мурах чи працював на тих, хто там стояв. Готували їжу, рубали дрова для котлів з водою та смолою. Зброярі продовжували виробляти зброю: стріли та списи, шаблі та луки. Усі працювали на оборону міста. Працювали й чекали: що ж буде далі? І ось дочекалися! Наприкінці третьої доби Лядські ворота затріщали та мало не впали після чергового влучення каменя. Голосний стогін пронісся над стінами, татари ж радісно закричали. Стало зрозуміло, що сьогодні чи завтра треба чекати нападу.
89
Смерди, які узяли гроші в борг та не змогли їх віддати, становились закупами. Фактично, вони становились власністю тих, кому були винні.