Захисники часу не гаяли. За пошкодженими воротами вкопали в землю частокіл. Кожну колоду загострили наче спис, а увесь частокіл нахилили у бік ворога. На стінці додали запасів каміння та дров для котлів з водою та смолою. Під котлами постійно горіли вогнища. Розібрали кілька будівель і важенні колоди також затаскали на стіни. На стіну біля Лядських воріт поставили найкращих лучників з великим запасом стріл. Кияни готувалися битися до останнього.
— Ах, князю, князю… Важке випробування ти мені приготував… — шепотів воєвода Дмитро, — де ж ти? Невже не прийдеш на допомогу? А ти ж роту[90] давав! Обіцяв, що повернешся з допомогою… Самим, мабуть, доведеться смертушку приймати…
— Воєводо! З боку Подолу татари на мури поперли!
— Як це з Поділу?
Ворота з боку Подолу були невеличкі, але міцні, а головне, цілі. Нащо ж починати звідти? Воєвода був у розпачі. Відволікаючий удар? Розтрощили Лядські ворота, а штурмують з Подолу? Дурість? Але татари не дурні! Он скільки міст на списа взяша! Може, у лісі приготувалися до нападу татарські загони? Хто його зна… Прелагатая непомітно відправити не вийде. Вірніше, відправити, може, й вийде, а як його назад, у місто, прийняти? Місто обкладено щільно, наче зграя неситих вовків нишпорить навкруги, не вдихнути, не видохнути! Звідки вдарять — невідомо. Але ж не дарма у Лядські ворота стільки днів метальними машинами довбали!
Воєвода побіг через усе місто. З боку Подолу, по високих дніпровських кручах, татари погнали на штурм підневільні війська. Тут були й русичі, й половці, й печеніги, словом, усі, кого татари примусили воювати, узявши в заручники цілі міста та країни. По довгих драбинах люди дерлися на прямовисні мури. Зверху на них лили розтоплену смолу та окріп, кидали каміння. Без промаху били з луків та метали списи.
Брат пішов на брата, слов’янин на слов'янина. Нащо? Чому? Тому, мабуть, що довго та настирливо ворогували князі. Тому, що кожний з них волів мати більше, ніж мав. От і перебили їх татари одного по одному.
Штурм тривав. Усі дніпровські схили, підступи до мурів і самі мури були залиті кров'ю та встелені покаліченими тілами. Хтось лежав тихо — відмучився, хтось стогнав, хтось кричав від нестерпного болю, але татари знов і знов гнали підневільних воїв на приступ. Воєвода Дмитро як не хотів, але все ж мусив наказати зняти частину людей з Лядських воріт. Він розумів, що головний штурм буде не з боку Подолу, але татари напирали дуже сильно. Вже був скинутий весь запас каменів, вилита уся смола і окріп, а доки закипить нова, а поки натягають нових каменюк! А нападники тиснуть і тиснуть! Осипають захисників хмарами стріл з великих страшних луків. І кров… Кров…[91]
Петько разом з братом Іовом стояли на стіні біля Лядських воріт. Метальні машини довбали мури та ворота, ось-ось вони впадуть зовсім, і відкриється шлях клятому ворогу! Усі були напоготові. Хтось молився, сподіваючись на диво, але більшість міцно стискувала в долонях зброю.
Цілий день татари билися біля Подільських воріт, і тільки надвечір, коли воєвода Дмитро був вже готовий повірити в їх дурість і намір брати Київ саме з боку Подолу, коли всі втомилися чекати і трохи розслабилися, вони вдарили у Лядські ворота. Удар був жахливий. З лісу, мовчки і стрімко, вибіг великій загін. За мить татари повалили ворота та увірвалися у місто. Ні частокіл, ні дружинники, які билися відчайдушно, затримати їх не змогли.
Петько не відставав від брата Іова. Він навіть кілька разів вистрелив з лука по наступаючих татарах. Поцілив чи ні — не бачив. Татари наблизилися, і він вихопив з піхов шаблю.
91
Як татари штурмували Київ — авторське припущення. Жодними історичними джерелами не підтверджується.