Говорив Демокріт і про космос. Порівнював мікрокосм з макрокосмом. Наводив докази, знаходив аналогії…
— Космос… Це Піфагор вжив таку назву, розуміючи під нею щось струнке й цільне, що підкоряється законам гармонії та чисел. Навіть чарівливі звуки кіфари вважав частковим проявом математики. Космос Піфагора — це музикально звучне тіло. Гадка ця містить і зернину істини, хоч саме вчення цільності не мас. Як там у цього варвара:[20] «Світ є обмежена сфера, що літає у безконечності… Світ керується числом і мірою. Рух небесних світил — це нечутна для нас гармонія співаючих космічних сфер».
Демокріт говорив пристрасно. В якусь мить він відчув, що його зрозуміли. Присутнім на майдані було цікаво слухати незвичне й часом блюзнірське. Слухали всі: і олігархи, і ті, хто не мав за душею ні шеляга. І здавалося абдеритам, що вони бачать, як ширяючі у вишині птахи відштовхуються крилами від невидимих для ока атомів повітря, як риби розсувають носами атоми води. Ставала зрозумілою причина туману: атоми води, покидаючи річки, моря і озера, перетворювались у дрібненькі крапельки вологи. Атоми землі переходили в рослини. Для абдеритів навколишній світ набував реальних обрисів…
Хитрий і обережний архонт Філоклет ось уже вкотре непомітно перекидав клепсидру. Час ніби зупинився на майдані ареопагу. Коли Демокріт закінчив свою оповідь, мало хто помітив, що вже вечоріє. Небо зробилося глибоким і темним. Тіні подовшали і продовжували витягуватись, розчиняючись у темряві. Повівав освіжаючий вітерець, що приніс жадану морську прохолоду. Ані звуку не чулося з тисячного натовпу. І раптом…
— Евое! — наче блискавиця шаснула, розтяв тишу чийсь радісний вигук.
Демокріт аж хитнувся од несподіванки. Невже він домігся свого, привернув недовірливих абдеритів на свій бік? І ніби у відповідь на висловлений подумки сумнів натовп завирував. Смолоскипи, які враз освітили майдан, вихоплювали з сутінків жіночі пеплоси, чоловічі гіматії, хламіси юнаків, обличчя, голі руки, підняті на знак вітання. Так. Його вітали.
Яке роздолля поліфонам! На всю міць призвичаєних до криків горлянок вони несамовито волали: «Хайре! Хайре!» Ареоиагіти, відкинувши геть розважливість і статечність, також посхоплювались зі своїх місць. Демокріт стояв розгублений, щасливий, притиснувши до грудей «Великий діакосм».
Аж ось архонт Філоклет підняв правицю, вимагаючи тиші:
— Моє слово буде коротким, — мовив Філоклет. — Ви самі дійшли правильного висновку. Від імені суду скажу лише, що Абдери в особі Демокріта придбали воістину небуденного мудреця, який примножить славу рідного міста. Як ти вважаєш, любий Фідію, — звернувся Філоклет до одного з суддів, — скільки може коштувати щойно прочитаний твір?
Фідій назвав суму, яка мало не втричі перевищувала батьківські гроші, витрачені на подорожі й навчання. 500 талантів!..
Прокотився схвальний гомін. Архонт знову підняв руку. Вмить стало тихо. Лише мерехтливі відблиски смолоскипів освітлювали присутніх на площі.
— Від імені суду кажу всім громадянам поліса, що в публічних місцях на знак вшанування нашого земляка будуть встановлені його бронзові статуї.
…Демокріт сидів під розлогим платаном, притулившись до могутнього стовбура, знеможений і водночас щасливий зі своєї перемоги над абдеритами-автоліками.[21]
Тут, на Еоловій[22] скелі, Демокріт в юності полюбляв усамітнюватися й поринати у роздуми про дивовижпі прояви життя. І ось тепер, непомітно залишивши тріумфуючих земляків, він знову подався сюди, у прохолоду старезного платана. Згадав, як колись тут на нього чекав сивий Гамількар. Але вже давно немає серед живих цього мідійського Хірона…[23]
Чи торжествував він? Безумовно. Давно не відчував такої полегкості на душі. Нехай не все зрозуміли хитромудрі абдерополіти, але вони повірили йому. Більшість повірила в його вчення. Отже, не марно живе він на білому світі…
Споночіло. Нічне кружало неохоче викотилось на небесне склепіння. Зірок з’являлося чимраз більше, і незабаром ними було всіяне усеньке небо.
Гіпнос — бог сну, крилатий син ночі, — тримаючи в руках вигнутий ріг сновидінь, вже чатував на людство. Але Демокрітові не до нього. Пальці елліна намацали на грудях талісман. І ось уже Демокріт тримає в долонях Гамількарів дарунок — вирізьбленого з кристалу скарабея, який міниться в холодному сяйві кругловидої Селени. У древній реліквії, здавалося, пульсує життя, ось-ось хлюпне й розтечеться довкруж, а він, Демокріт, знову полине в далекий світ юності. Важко розрізнити мить, коли закінчується межа реальності і Хронос раптом починає біг назад.
23
Хірон —