Навіть імператор може народитися за межами Рима. Сам богоподібний Траян — один із наймудріших і найславетніших імператорів, чиє військо розбило даків[2] і доходило у своїх походах на схід аж до Євфрату, той, чия військова здобич дозволила побудувати величезний форум, який і нині носить його ім’я, і кого сенат титулував «Найкращим», — хіба не є вихідцем із Іспанії?
У чому ж полягає секрет успіху, таємниця подібного вивищення? Якщо одним словом — у доброчесності. Хто є доброчесним і виявляє це в усіх сферах свого життя, той піднімається дедалі вище, переходячи від одного досягнення до іншого. Насправді я не знаю жодної дійсно доброчесної людини, котра не досягла б у житті великого успіху. І навпаки: я не знаю нікого серед людей визнаних або тих, хто заробив хоч якісь помітні статки, такого, хто б не виявив своєї доброчесності. Із цих двох фактів я роблю висновок, що для саморозвитку людини її доброчесність має більше значення, ніж будь-що інше, й, напевно, є набагато важливішою за все те, чого навчають у пересічних закладах освіти.
Що таке доброчесність? Якщо коротко, це — внутрішня сила руху, яка спонукає нас виконувати свій обов’язок перед батьками, перед вітчизною та перед богами. Її коріння росте з абсолютного та заслуженого авторитету батька перед дітьми. Ромул[3] наділив батьків беззаперечними правами, якими ті користувалися протягом усього життя. Батько міг посадити сина під замок, побити його та закувати в кайдани. Якщо батько вважав, що син має працювати на фермі, то мусило бути тільки так; якщо вирішував, що доньці прийшов час виходити заміж, то вона чинила, як їй було наказано. У ті дні батько мав право вбивати своїх дітей і навіть продавати їх у рабство. Й усі успішні люди власними досягненнями завжди завдячують винятково своїм батькам.
Якщо в моєму характері практично немає вад, якщо мало хто може мені дорікнути тим, що я є жадібним або розпусним, усе це лише завдяки моєму батькові. Він любив землю та невисоко цінував те, чого навчають у школах. Замість школи він відіслав мене до Рима, щоб я засвоїв усе те, що має вміти син шляхетної людини. Якби ви побачили мене тоді в ошатній вовняній тозі, то вирішили б, що я несосвітенний чепурун. Батько не шкодував коштів на те, щоб навчити мене правильно поводитися. Соромитися такого батька було б цілковитим безглуздям. Звичайно, я не буду виправдовувати себе, як це робить багато хто, намагаючись перекласти на нього відповідальність за мої слабкості. Навпаки, якби я мав шанс повернутись у минуле і вибрати собі батьків, я був би безмежно щасливий опинитися із тими, які в мене є.
Бути батьком зовсім непросто. Іноді інтереси держави доводиться ставити вище понад усе. Від деяких римських батьків, усупереч природним почуттям і бажанням, обов’язок служби вимагав страчувати власних синів. І вони робили це, розуміючи, що інтереси держави є вищими, ніж створені природою зв’язки, які об’єднують їх із рідними дітьми. Видатний Луцій Юній Брут — засновник нашої славетної республіки — очолив повстання проти Тарквінія Гордого і був обраний одним із перших консулів[4]. На цій посаді йому довелося спостерігати за стратою групи заколотників, які намагалися повернути трон вигнаному цареві. Серед них було двоє його власних синів — Тит і Тиберій. Заколотники — група юнаків шляхетного походження — за часів монархії могли виробляти все, що їм заманеться, оскільки були в фаворі у царя і сподівалися на його особисте заступництво. Але коли закон став однаковим для всіх, вони почали скаржитися, що перестали відрізнятися від рабів. Царі можуть брати фаворитів під своє покровительство, а закон на лестощі не зважає, тому вони змовилися з Тарквінієм Гордим із метою відновити його на троні. Заколот було розкрито, заколотників — засуджено до бичування і страти. Закон невблаганно вимагав, аби покарання накладав той, хто обіймає посаду консула. І людині, яка до того жодного разу не була присутньою на чомусь подібному, треба було простежити, щоб покарання відбулося належним чином.
Усіх молодих придворних було прив’язано до стовпів. Ніхто не дивився на них, усі погляди були прикуті лише до дітей консула та до нього самого. Консули зайняли свої місця, лікторам[5] було наказано починати. Вони відшмагали юнаків різками по голих спинах, а потім повідрубували їм голови. Упродовж страти на обличчі батька відбивалися його справжні почуття: воно здригалося від болю, із вуст зривався крик. Але тим наочнішою була його сувора рішучість і несхитна воля виконати свій обов’язок і простежити за виконанням покарання. Ця рішучість і зробила Рим імперією.
4
Консул — вищий виборчий магістрат за часів республіки. Ця посада була колегіальною, тобто консулів було відразу двоє, вони обиралися щорічно та правили разом.