Та Джо заявив, що то не має значення, і посадив її біля вогню. Він був дуже люб’язний із нею. Розповів їй про всі справи у своїй конторі, повторивши дотепну відповідь, яку він дав керівникові. Марія не второпала, чому Джо так сміявся з тієї відповіді, але зауважила, що керівник, певно, дуже владна людина і з ним непросто мати справи. Джо відповів, що той був не таким вже й поганим, якщо знати, як до нього підступитися, і доволі добрим хлопцем, якщо не гладити його проти шерсті. Місіс Доннеллі зіграла дітям на піаніно, а вони заспівали і станцювали. Згодом дві сусідські дівчинки роздали всім горіхи. Ні в кого не знайшлося горіхоколу, Джо почав сердитися через це й запитав, як тепер Марія має лускати горіхи. Та Марія відповіла, що не любить горіхів і їм не варто перейматися через неї. Потім Джо запитав, чи не хотіла б вона пляшечки міцного портеру, а місіс Доннеллі сказала, що в будинку є ще й портвейн, якщо вона забажає. Марія відповіла, що воліла б, аби вони не просили її нічого випити, та Джо наполіг.
Тож Марія дозволила йому правити своєї; вони сіли біля вогню, розмовляючи про старі часи, і Марії кортіло вставити якесь добре слівце за Альфі. Проте Джо вигукнув, що хай Бог уб’є його на місці, якщо він ще раз бодай словом прохопиться до свого брата, й Марія запевнила: їй шкода, що підняла цю тему. Місіс Доннеллі дорікнула чоловікові, що то велика ганьба казати так про свою ж плоть і кров, та Джо заявив, що Альфі йому не брат, і почала назрівати сварка. Одначе Джо сказав, що не дратуватиметься, зважаючи на цей вечір, і попросив дружину відкрити ще міцного портеру. Двійко сусідських дівчаток завели геловінських ігор[78], і згодом все знову сповнилося радістю. Марії було хороше бачити дітей такими веселими і Джо з дружиною в піднесеному настрої. Сусідські дівчатка поставили на стіл тарілки й підвели решту дітей із зав’язаними очима. Одному випав молитовник, а іншим трьом — вода; а коли одній із сусідських дівчаток потрапив перстень, місіс Доннеллі помахала пальцем на зашарілу дівчинку, ніби примовляючи: «О, мені все про це відомо!» Потім вони наполягли зав’язати очі й Марії, підвести її до столу й побачити, що їй випаде; а поки вони надягали на неї пов’язку, Марія все сміялася й сміялася, допоки кінчик її носа майже не зійшовся з кінчиком підборіддя.
Вони підвели її до столу посеред сміху й жартів, і вона виставила руку в повітря так, як їй сказали. Провела рукою туди-сюди й опустила її в одну з тарілок. Вона відчула на пальцях м’яку, вогку субстанцію і здивувалася, що ніхто не зняв із неї пов’язки. На кілька секунд запала тиша; а згодом — шурхотіння й перешіптування. Хтось сказав щось про садок, і зрештою місіс Доннеллі щось дуже сердито мовила одній із сусідських дівчаток й веліла викинути це негайно: це не іграшки. Марія зрозуміла, що цього разу щось пішло не так, і спробувала знову — їй випав молитовник.
Після того місіс Доннеллі зіграла дітям ріл[79] міс Макклауд, а Джо змусив Марію випити бокал вина. Скоро вони вже знову веселилися гуртом, а місіс Доннеллі сказала, що Марія увійде в монастир ще до кінця року, бо ж тепер має молитовник. Марія ще ніколи не бачила, щоби Джо був таким люб’язним із нею, як того вечора, сповненого приємних теревенів і спогадів. Вона сказала, що всі вони були дуже добрими до неї.
Зрештою діти потомилися й стали сонними, а Джо попросив Марію заспівати якусь пісеньку на прощання, одну зі старих. Місіс Доннеллі підтримала:
— Будь ласка, Маріє, заспівайте!
Тож Марії довелося стати біля піаніно. Місіс Доннеллі наказала дітям сидіти тихо і слухати Маріїну пісню. Потім зіграла вступ і сказала:
— Нумо, Маріє!
І Марія, густо шаріючись, завела пісню тонким, тремтливим голосом. Вона співала «У сні в мармурових палатах жила», а дійшовши до другого куплету, ще раз проспівала те саме:
Проте ніхто й не намагався вказати їй на помилку, а коли вона скінчила пісню, Джо був дуже розчулений. Він сказав, що найліпшими часами для нього завжди будуть старі часи, а найліпшою музикою — музика старого Балфа, що б там хто говорив; його очі сповнилися слізьми, і він уже не міг знайти того, що шукав, і зрештою попрохав дружину сказати йому, де коркотяг.
Нещадний випадок
Містер Джеймс Даффі жив у Чейпелізоді[80], бо волів жити якомога далі від міста, громадянином якого він був, а також тому, що всі інші передмістя Дубліна вважав жалюгідними, сучасними та претензійними. Він жив у похмурому будинку, і з його вікна було видно занедбану гуральню, а трохи далі — мілководну річку, на якій зведено Дублін. У його кімнаті з високими стінами не було ні килима, ні картин. Він сам придбав кожен предмет умеблювання: чорне залізне ліжко, залізну мийку, чотири плетені стільці, вішак для одягу, відро для вугілля, камінну решітку та коцюби, а також квадратний стіл, на якому лежала подвійна підставка. Книжкові полиці з білої деревини були вмонтовані в нішу. Ліжко застелене білим покривалом, в ногах чорно-червоний плед. Над мийкою висіло маленьке дзеркальце, і вдень лампа з білим абажуром стояла на каміні як єдина прикраса. Книжки на білих дерев’яних полицях були впорядковані знизу вгору за розміром. Повне зібрання Вордсворта стояло з одного боку на найнижчій полиці, а копія Мейнутського Катехизису, загорнута в сукняну обкладинку для записника, з іншого боку на найвищій. На столі завжди було письмове приладдя. Всередині столу зберігався рукописний переклад Гауптманівського «Міхаеля Крамера», в якому сценічні ремарки були виведені багряним чорнилом, а також маленький стос паперів, скріплених мідною защіпкою. На тих паперах час від часу записувалися речення, і в момент іронічного настрою на перший листок було прикріплено заголовок рекламного оголошення «Байл Бінз»[81]. Коли відсували кришку, виривався невиразний аромат — нових кедрових олівців, чи пляшечки з клеєм, чи переспілого яблука, яке могли там залишити й забути.
Містер Даффі гидував усім, що віщувало фізичний чи психічний розлад. Середньовічний лікар сказав би, що він народився під знаком Сатурна. Його обличчя з відбитком всієї історії прожитих ним років мало коричневий відтінок дублінських вулиць. На доволі великій продовгуватій голові росло сухе чорне волосся, а темно-руді вуса майже прикривали непривітний рот. Вилиці теж надавали обличчю суворого вигляду; та не було суворості в його очах, вони дивились на світ з-під рудих брів, створюючи враження людини, яка завжди готова побачити в інших здатність до спокути, але часто розчаровується. Він жив ніби трохи на відстані від свого тіла і ставився до власних дій з подвійною підозрою. У нього була дивна автобіографічна звичка: час від часу він подумки створював речення про себе, яке містило б підмет в третій особі та присудок у минулому часі. Він ніколи не подавав жебракам і ходив рішучим кроком, опираючись на горіховий ціпок.
Він довгі роки працював касиром у приватному банку на Беґґот-стрит. Щоранку приїздив з Чейпелізода трамваєм. Опівдні ходив до Дена Берка на ланч — пляшка лагеру і маленька таця аррорутових крекерів[82]. О четвертій він уже був вільний. Обідав у їдальні на Джорджс-стрит, де почувався в безпеці від товариства золотої молоді Дубліна і міг розраховувати на порядність. Вечори проводив або ж за піаніно своєї домовласниці, або ж блукаючи околицями міста. Через любов до музики Моцарта він іноді ходив до опери чи на концерт — це була єдина розвага у його житті.
78
Мається на увазі традиційне ірландське ворожіння на Геловін. На стіл виставляли молитовник, воду, перстень та глину. Учасники мали підходити із зав’язаними очима до столу і навмання брати якийсь предмет. Вода означала довге життя, перстень — шлюб, молитовник — монаше життя, глина —смерть. У часи Джойса глину зазвичай не виставляли через її прикре значення.
79
Вид традиційного танцю, поширеного в Ірландії та Шотландії, а також музичний ритм, під який можна танцювати цей танець.
80
Селище на окраїні Дубліна, нині — частина міста, один з районів в адміністративному графстві Дублін.