Джеймс Леннон, машиніст локомотива, заявив, що працює у залізничній компанії п’ятнадцять років. Після свистка кондуктора він зрушив потяг з місця і за секунду чи дві після цього зупинив його, почувши гучні крики. Поїзд йшов повільно.
П. Данн, носій на станції, заявив, що за мить до того, як потяг зрушив з місця, він помітив жінку, яка намагалася перетнути колії. Він побіг в її бік, почав гукати, та саме в цей час її зачепило буфером локомотива, від чого вона впала на землю.
ПРИСЯЖНИЙ. — Ви бачили, як жінка впала?
СВІДОК. — Так.
Сержант поліції Кроулі засвідчив, що, приїхавши на місце, знайшов покійну, коли та лежала на платформі, без сумніву, без ознак життя. Тіло перенесли в залу очікування до прибуття швидкої.
Констебль 57Е підтвердив.
Доктор Холпін, асистент хірурга міської лікарні Дубліна, заявив, що у покійної виявлено тріщини двох нижніх ребер та важку закриту травму правого плеча. Правий бік голови було ушкоджено при падінні. Травми не були достатніми для того, щоби спричинити смерть за нормального стану. На його думку, причиною смерті став шок та раптова зупинка серця.
Містер Г. Б. Паттерсон-Фінлей від імені залізничної компанії висловив глибоке співчуття з приводу нещасного випадку. Компанія завжди робить усе можливе, аби поінформувати людей про небезпеку перетину колій в будь-якому місці, крім наземних переходів, розміщуючи на кожній станції повідомлення та використовуючи шлагбауми на переїздах. Покійна мала звичку перетинати колії пізно ввечері, від платформи до платформи, і, з огляду на певні обставини нещасного випадку, він не вважає, що вина лежить на працівниках залізниці.
Капітан Сініко з Леовіля, Сідней Перейд, чоловік покійної, також дав свідчення. Він заявив, що покійна була його дружиною. Під час її загибелі він не перебував у Дубліні, оскільки лише того ранку прибув із Роттердама. Вони були одружені двадцять чотири роки і жили щасливо, допоки два роки тому в його дружини не з’явилися шкідливі звички.
Міс Мері Сініко повідомила, що останнім часом її мати все частіше виходила ввечері купити спиртне. Вона, свідок, постійно намагалася допомогти матері та вмовляла вступити до Ліги стриманості[86]. Її не було вдома ще годину після нещасного випадку. Присяжні винесли вердикт відповідно до медичних доказів та виправдали Леннона.
Представник коронера сказав, що це був прикрий нещасний випадок, і виразив найщиріші співчуття капітану Сініко та його доньці. Він закликав залізничну компанію вжити всіх необхідних заходів для запобігання можливості повторення таких нещасних випадків у майбутньому. Винуватців у справі не виявлено.
Містер Даффі відірвав очі від газети та поглянув у вікно на похмурий вечірній пейзаж. Річка стиха звивалась біля порожньої гуральні, час від часу в якомусь з будинків на Лукан-роуд загорялося світло. Який кінець! Уся ця історія про її смерть викликала в нього відразу, викликала відразу сама думка про те, що він колись розповідав їй усе, що вважав найсвятішим. Затерті фрази, безглузді слова співчуття, обережний текст репортера, написаний з метою приховати деталі тривіальної банальної смерті, викликали у нього нудоту. Вона не тільки себе принизила, вона принизила і його. Він бачив її жалюгідне гріхопадіння, відразливе та мерзенне. Його душевна подруга! Він подумав про тих нікчем, які шкутильгають до бармена з бляшанками й пляшками, аби він їх наповнив. Боже-світе, який кінець! Очевидно, що вона не була пристосована до життя, людина без мети, легка здобич для шкідливих звичок; ще одна невдаха, на яких будується цивілізація. Але як же могла вона впасти так низько! Чи міг він настільки в ній помилятися? Він пам’ятав її вибрик того вечора й тлумачив його собі так суворо, як ніколи. Тепер йому вже не важко було схвалити рішення, яке він тоді прийняв.
Світло тьмянішало, він поринув у спогади і згадав, як вона торкнулась його руки. Потрясіння, яке спершу зсудомило його шлунок, тепер перекинулося на його нерви. Він поспіхом одягнув пальто та капелюха й вийшов. На порозі його зустріло холодне повітря, заповзло в рукави пальта. Підійшовши до пабу біля Чейпелізодського мосту, він переступив поріг та замовив гарячий пунш.
Власник старанно його обслужив, та заговорити не наважився. Усередині сиділо ще п’ять чи шість робітників, які обговорювали вартість одного джентльменського маєтку в графстві Кілдер. Вони раз по раз відпивали з велетенських пінтових кухлів та курили, часто спльовуючи на підлогу і подекуди перетягуючи на свої плювки тирсу масивними чоботями. Містер Даффі сів на свій стілець та втупився у них, не бачачи й не чуючи. Згодом вони пішли, і він замовив іще один пунш. Довго над ним просидів. У пабі було дуже тихо. Власник розвалився на стійці, читаючи «Геральд»[87] та позіхаючи. Час від часу було чути, як на вулиці по безлюдній дорозі гуркотить трамвай.
Він сидів там, прокручував у пам’яті свої дні з нею, сприймаючи їх тепер крізь призму двох різних образів, і раптом усвідомив, що вона мертва, перестала існувати, перетворилася на спогад. Йому стало трохи зле. Він питав у себе, що мав ще вдіяти? Він не зміг би і далі продовжувати той обман; він не зміг би жити з нею відкрито. Він вчинив так, як вважав за краще. Хіба можна було його винуватити? Тепер, коли її не стало, він усвідомив, наскільки одиноким було її життя щовечора сидіти на самоті в тій кімнаті. Його життя також буде самотнім, аж поки він також не помре, не перестане існувати, не перетвориться на спогад — якщо буде кому пам’ятати.
Він вийшов із пабу по дев’ятій. Вечір був холодним та похмурим. Потрапив у парк через найближчі ворота та пройшовся під сухорлявими деревами. Ходив алеями, якими вони гуляли чотири роки тому. Здавалося, вона йде поруч у темряві. Подекуди він майже відчував, як її голос пестить його слух, її рука торкається його руки. Він зупинився і прислухався. Навіщо він забрав її життя? Навіщо прирік на смерть? Відчував, як його моральні принципи розлітаються на друзки.
Діставшись вершини пагорбу Меґезин, він зупинився та поглянув на річку в бік Дубліна, ліхтарі якого червоно й привітно палали в холодну ніч. Подивився униз зі схилу і біля підніжжя у тіні від паркової стіни побачив людські фігури, які лежали. Ця потайна любов за гроші наповнила його серце відчаєм. Його гризли принципи власного життя; він відчував, що його вигнали зі свята життя. Здавалось, лиш єдина людина його покохала, а він відмовив їй у житті та в щасті, прирік її на безчестя, на ганебну смерть. Він знав, що розпростерті внизу біля стіни фігури спостерігають за ним і чекають, поки він піде. Він був нікому не потрібен; його вигнали зі свята життя. Він перевів погляд на сіру освітлену річку, що звивалась у напрямку Дубліна. За річкою він бачив, як зі станції Кінґзбридж петляє товарний поїзд, неначе черв’як з вогняною головою повзе крізь темряву, старанно та завзято. Він неквапно зник із поля зору, та у вухах все ще напружено гудів локомотив, знову і знову повторюючи по складах її ім’я.
Він повернувся тим самим шляхом, яким прийшов, ритм локомотива гупав у вухах. Почав сумніватися в реальності того, що підказувала йому пам’ять. Зупинився під деревом і почекав, поки ритм стихне. Більше не відчував її в темряві поруч, її голос вже не пестив його слух. Він кілька хвилин постояв прислухаючись. Нічого не чув: ніч була тиха-тихісінька. Прислухався ще раз: тихо-тихісінько. Він був зовсім сам.
День плюща у залі зборів
Старий Джек згріб шматком картону попіл докупи і розважливо посипав ним побіліле вугілля. Коли вугілля вкрилося тоненьким шаром, його обличчя зникло в темряві; він знову заходився віяти на вогонь, і його скулена тінь виросла на протилежній стіні, а лице поволі виринуло у світлі. Це було обличчя старого чоловіка, дуже кістляве й заросле. Вологі сині очі кліпали на вогонь, вологий рот раз у раз відкривався й закривався, механічно поплямкуючи. Коли недогарки зайнялися, він спер шмат картону об стіну, зітхнув і мовив: