— Отак краще, містере О’Коннор.
Містер О’Коннор, сивочолий молодий чоловік із поцяткованим вугрями й прищами лицем, саме вкладав тютюн для сигарети у скрутку, та коли до нього заговорили, спроквола урвав своє заняття. Потім узявся знову повільно скручувати цигарку, а після короткої задуми вирішив лизнути папірець.
— Чи містер Тірні сказав, коли повернеться? — запитав він хрипким фальцетом.
— Він не казав.
Містер О’Коннор поклав сигарету до рота і став обшукувати кишені. Видобув пачку карток.
— Я дам вам сірник,— мовив старий.
— Не переймайтеся, і так згодиться,— відказав містер О’Коннор.
Він обрав картку і прочитав, що було надруковано на ній:
МУНІЦИПАЛЬНІ ВИБОРИ
ОКРУГ КОРОЛІВСЬКОЇ БІРЖІ
Містер Ричард Дж. Тірні, З.З.Б.[88],
милостиво просить прихильності вашого голосу
на прийдешніх виборах
в окрузі Королівської біржі.
Містера О’Коннора найняв агент Тірні збирати голоси в одній із частин округу, та оскільки погода була нещадною, а його черевики пропустили вологу, він провів більшу частину дня біля вогню в залі зборів на Віклоу-стрит із Джеком, старим доглядачем. Ось так вони й сиділи, аж короткий день перейшов у сутінки. Надворі було шосте жовтня, похмуро й холодно.
Містер О’Коннор відірвав від картки смужку і, підпаливши її, прикурив свою сигарету. Коли він робив це, пломінець підсвітив листочок темного блискучого плюща на лацкані його пальта. Старий уважно спостерігав за ним, а потім знову взявши шматок картону, почав повільно роздмухувати вогонь, поки той курив.
— А, так,— сказав він, продовжуючи,— важко збагнути, як правильно виховувати дітей. Хто б міг подумати, що він стане таким! Я відправив його до християнських братів[89], робив для нього все, що тільки міг, а він узявся пиячити. Я намагався зробити його порядним.
Він стомлено відклав картон.
— Якби я не був таким старим, то змінив би це. Дав би палок його спині й бив би, поки стане сил — як я робив раніше. Мати, знаєте, і сяк і так йому підтакує...
— Саме це й псує дітей,— сказав містер О’Коннор.
— Та певно, що так,— погодився старий.— А єдина подяка — саме лиш нахабство. Він починає виказувати мені, тільки-но побачить, що я трішки хильнув. Куди котиться світ, якщо сини так ставляться до свого батька?
— Скільки йому? — спитав О’Коннор.
— Дев’ятнадцять,— сказав старий.
— Чому ви не прилаштуєте його кудись?
— Ага, хіба я не намагався, відколи той гультіпака закінчив школу? «Я не буду утримувати тебе,— кажу я.— Ти мусиш знайти собі роботу». Але як він знаходить роботу, то ще гірше: усе пропиває.
Містер О’Коннор співчутливо похитав головою, а старий, поринувши у тишу, вдивлявся у вогонь. Хтось відчинив двері кімнати й гукнув:
— Агов! Тут що, масонські збори?
— Хто там? — спитав старий.
— Що ви робите в темряві? — провадив голос.
— Це ти, Гайнсе? — поцікавився містер О’Коннор.
— Так. Що ви робите у темряві? — запитав містер Гайне, підходячи до світла від вогню.
Він був високим, струнким молодиком з русявими вусами. Важкі краплі дощу звисали з крисів його капелюха, а комір куртки був піднятий.
— То що, Мете,— звернувся він до містера О’Коннора.— Як воно?
Містер О’Коннор похитав головою. Старий облишив вогнище і, прошпортавши залою, повернувся з двома свічниками, один за одним штрикнув їх у вогонь і підніс до столу. Стало видно голу кімнату, а вогонь втратив усю яскравість барв. На стінах, крім копії передвиборчого звернення, нічого не було. Посередині кімнати стояв маленький стіл, на якому громадилися папери.
Містер Гайне сперся на полицю каміна й запитав:
— Він тобі вже заплатив?
— Ще ні,— сказав містер О’Коннор.— Дасть Бог, не полишить нас сьогодні у скруті.
Містер Гайне засміявся.
— О, він тобі заплатить. Не бійся,— запевнив він.
— Сподіваюся, він розуміє, що інакше діла не буде.— сказав містер О’Коннор.
— А ви як гадаєте, Джеку? — іронічно спитав старого містер Гайне.
Старий повернувся до свого місця біля вогню, приказуючи:
— У нього все є, інакше й бути не може. Не як у того голодранця.
— У якого голодранця? — поцікавився містер Гайне.
— Колґана,— зневажливо кинув старий.
— Ви кажете так, тому що Колґан робітник? Яка різниця між хорошим, чесним муляром і шинкарем, га? Хіба ж не має робоча людина такого самого права бути в Раді, як і будь-хто інший,— а то й більшого права, ніж оті шуніни[90], в яких капелюх уже в руці, тільки-но завбачать якогось жевжика із приставкою до імені? Хіба не так, Мете? — спитав містер Гайне, звертаючись до містера О’Коннора.
— Думаю, ви маєте рацію,— відповів містер О’Коннор.
— Той чоловік є простим і чесним, без усяких там ковзань сракою. Він балотується, щоб представляти робітничі класи. А цей хлопець, на якого ви працюєте, хоче лиш отримати добре місце.
— Атож, робітничі класи мають бути представлені,— погодився старий.
— Роботягам,— сказав Гайне,— тільки на горіхи перепадає і жодного півпенні. Але саме на їхній праці все тримається. Робітник не шукає ласих робіт для своїх синів, племінників та кузенів. Робочий чоловік не втопче в болото честь Дубліна на догоду німецькому монархові[91].
— Як це? — спитав старий.
— А ви хіба не знаєте, що вже готують вітальну промову Едуардові Рексу, якщо він приїде сюди наступного року? То ми хочемо низенько вклонитися заморському королю?
— Наш чоловік не голосуватиме за промову,— запевнив О’Коннор.— Він за націоналістичний квиток[92].
— Справді? — здивувався містер Гайне.— Зажди-но, а там побачиш, так чи ні. Я його знаю. Це ж Хитрун Тірні!
— Їй-бо! Може, ти й маєш рацію, Джо,— сказав містер О’Коннор.— Зрештою, аби він тільки з’явився тут з грошвою.
Троє чоловіків затихли. Старий знову заходився згрібати жар. Містер Гайне зняв капелюха, струсив його і опустив комір пальта, виставляючи напоказ листок плюща у себе на лацкані.
— Якби цей чоловік був живий,— вказав він на листок,— ми б зараз не балакали про вітальну промову.
— Правда,— потвердив містер О’Коннор.
— Точно, добрі були часи! — сказав старий.— Тоді хоч було якесь життя.
Кімната знову поринула в тишу. Згодом двері штовхнув метушливий маленький чоловічок, його вуха дуже змерзли, і він шморгав носом. Швидко підійшов до вогню, потираючи руки так, ніби намагався видобути з них іскру.
— Грошей нема, хлопці,— сказав він.
— Сідайте тут, містере Генчі,— запропонував йому старий свій стілець.
— О, не турбуйтеся, Джеку, не треба,— мовив містер Генчі.
Він уривчасто кивнув містеру Гайнсу і сів на стілець, звільнений старим.
— Ти обійшов Онджер-стрит? — запитав він у містера О’Коннора.
— Так,— ствердив містер О’Коннор і почав шукати по кишенях записи.
— Заходив до Ґраймза?
— Так.
— Ну? Що він каже?
— Не може нічого обіцяти. Сказав: «Я нікому не розповім, як голосуватиму». Та я думаю, він зробить усе правильно.
— Тож чого?
— Він спитав у мене, хто кандидати; я йому сказав. Згадав ім’я отця Берка. Думаю, він зробить усе правильно.
Містер Генчі почав шморгати носом і потирати руки над вогнем з неймовірною швидкістю. Потім озвався:
— Заради Бога, Джеку, принесіть трохи вугілля. Там ще мало щось лишитися.
Старий вийшов із кімнати.
— Це не діло,— похитав головою містер Генчі.— Я спитав того малого пройдисвіта, та він сказав: «О, тепер, містере Генчі, коли я бачу, що робота йде, як треба, я вас не забуду, можете бути певні». Малий хитрий паскудник! І справді, як він може бути іншим?
88